«...Опишіть найдраматичніші і, якщо були, розрадні моменти вашого життя в ув'язненні.
- Перше драматичне - то було саме ув'язнення. Вже воно вивело з рівноваги. Друге - то було таке, як на пересилці били ті бандити, злодії, яких вмисне підкидали до політичних, щоб їх ограбити. Тоді, власне, було найгірше, що могло бути. Як потрафили з вас навіть сорочку зняти, навіть калісони зняти. Жінка, як побачила мене здалеку, що я в таких штанах, що одна штанка відірвана, а друга тільки є, думала треба принести свіжі, а то було безрезультатне, бо все свіжі брали, свіжі роздягали бандити. А рівночасно продавали через наших таких безсоромних людей, за кусок хліба передавали плащі, білизну поза лагер. Був такий один випадок драматичний. Їх було більше, але розкажу тільки за один такий. Прийшли ті бандити і відразу дивляться, кого би то ограбити і чим би то грабити, бо вони на якийсь час були підкинені, щоби дати ті речі, які вони відберуть, вкрадуть, ограблять в'язнів, щоб пішло на тих надзирателів. То вони за кусок хліба когось роздягнули і взяли. Власне, впали так одного дня, одної ночи, щось їх 10 чи 12 тих бандюг, і відразу дивляться. А там був катехит зі Станіславова – отець Бурнадз, мав золоту коронку.
- Ага, Бурнадз.
- Катехит зі Станіславова. Вони побачили, що той має коронку золоту, кинулись на нього. Його повалили і почали бити кулаками по роті і врешті вибили ту коронку. А того залляла кров. То я на власні очі бачив і так переживав дуже...
- А заступитися ніхто не міг?
- Заступитися боялися. Чого? Тому що вони потім по ночах різали людей. Боялися.»
«...Чи відправляли Ви Великодні свята? Як?
- Добре, що Ви сказали. Ще був священик - отець Будзінський.
- З Вами був отець Будзінський, так?
- Так, отець Будзінський. Він мав зі собою захований великий хрест. Тим хрестом перехрестив ту камеру і каже: "Хлопці, знаєте що. Ми тепер будем молитися, але ви повинні до тих жуліків, ви повинні тримати порядок. Будем молитися, нам треба буде того. Тут будем молитися." Вони кажуть так відразу: "Якби хтось рушився, тому зараз амба." “Амба” - значить перерізати горло. Отець Будзінський і я відправляли Службу Божу, гарненько співали. Співали голосно, все, а той вдав, що він не чує. Видно, ще щось мав трохи Духа Божого в серці, не перешкоджав. Хоч він стояв перед дверима. Співали ми спершу досить несміло, а потім сильно співали, так якби в церкві. Дехто собі сплакнув при тій нагоді.
- То така була Служба Божа на Великодні свята?
- На Великодні свята така була Служба Божа. Я думаю, що не менше свято було, якби в патріаршій церкві.»
«...В нас було так, що донощиків-священиків не було. Через те нам навіть і казали на слідстві: "Нам не треба ваших ані підписів, ані нічого, то собі беріть. Нам треба, щоб ви співпрацювали. Будете співпрацювати - ви собі ідіть спокійно. Тільки будете нам давати звіт." – “Та не можу співпрацювати. “– "А чому?" – "Бо то не є праця." – "А що то є?" – "То є зрада." - "Є зрада. А Шептицькому служити - то не є зрада?" Я кажу: "Ну, так що ж. То що інакше, і то інакше. Це є мій начальник вищий. Я його повинен слухати”. Викликали не раз вночі і тримали все: "А кого ти знаєш, а кого не знаєш? А той що робив, а той що робив?" Очевидно, говорилося, що нічого не знаю, нічого не бачив, нічого не чув, не розумію.
- То приїжджали за Вами чи викликали?
- Приїжджали.
- Приїжджали, забирали в КГБ?
- Так, забирали і там, на Дзержинського, було то головне КГБ. Та й тепер, певно, є ще. Там всіляко мене страшили: що “знищимо всю твою сім'ю. Кинемо тебе вниз до підвалу, там є голодні пацюки, голодні щурі. Там тебе кинемо.” А такі ті були, вони давали виголоднілих щурів, які вже з того голоду кидались на людей. Потім брав револьвер, розкладав. Так навмисне, щоб я бачив, вкладав цілий магазинок з кулями до револьвера. Потім каже: "Ото видиш, отак натисну, і вже тебе не буде." Брав, натискав, натискав, але там, певно, поставили якусь шайбку, яка не допустила повного вистрілу, тільки так умирала. Кілька раз він у мене цілив. А потім каже: "Еге, то видиш, ти добрий є, він, певно, наших стріляв...»
«... Як часто збиралися на реколєкції?
- На реколекції кожного року перед Великоднем, 3-4 дні.
- Де проходили реколєкції, на квартирі?
- Проходили реколекції на квартирі. Було у Мар’яна Фарміґи, у мене, в Лошнія. Все в когось іншого робили, щоби не було якоїсь впадки, щоби не було розкриття того. Якось все нам вдавалося, ніхто нічого не знав. Так було 30 літ.
- Ви маскувалися, може, накривали стіл ніби для гостини?
- Ні, нічого не накривали, але так були. Просто приходили, сідали довкола і слухали, що треба. Крім того всього, щоразу перед цим або потім, кожен мав доклад про стан, який у нас є, про якогось даного святого. Робили такі доклади кожного року, крім реколекцій, то ще таке було. Дуже часто я мав ті доклади. Мав дуже часто той Фарміґа, а інші вже так менше. То треба було трохи посидіти, трохи попрацювати, то трохи менше займалися тим. Вони дбали так, щоб все було заповнене. Кожний з нас мав якусь групу віруючих, які просили допомоги чи то при хрещеннях дітей або внуків, чи то при вінчаннях дітей, чи то при катехизації – хтось поведе дітей для того, щоб їх навчити уму-розуму і катехизи.
- Кожний за щось інше відповідав, так?
- Так.
- А Ви за що відповідали?
- Я відповідав за то, щоби були безперебійні ті доклади. Як ніхто не хотів чи не міг якось, я тоді брав то на свої руки, щоб не було перерви, і так було, як треба, від початку до кінця.»
«Чи була можливість виконувати душпастирський обов'язок в самій тюрмі? Чи сповідали Ви людей? Розкажіть про ту роботу.
- Сповідав, так. На Лонцького перед засудом люди сповідалися, причащалися. Я їм говорив, реколєкції давав. Був ще там поляк - Длугош називався.
- Хто він такий був?
- Він був священик і викладач семінара духовного, латинського, польської семінарії духовної. Називався отець Іван Длугош. То було перед Великодними святами, давав їм реколєкції такі. Інші священники. Ще був такий Шерстюк, студит.
- Єромонах, так, студит. Той Шерстюк мало того, що монах був, він був ігуменом.
- Він був ігуменом?
- Так. Був там викладач Політехнічного інституту - товариш Медвідь, він був, потім його випустили. Жінка дуже добивалася, і якось їй вдалося, що його випустили. Як там було далі? Причащалися, сповідалися дуже охотно і радо. Був випадок такий, що був у нас один сектант, баптист був. Спочатку він: ні-ні. А потім вже якось перед Великоднем, бо нам якраз більше, як місяць, не дозволили жодних передач. І давали нам часто солену рибу. А не давали води і дуже хотілося пити. Вони сповідалися всі. Тоді було 7 отців.
- І всі отці сповідали, так?
- Так, і отці сповідали, і я сповідав, мене сповідали, і я сповідав других. То було перед Великодними святами, якраз було так, як належиться. І, власне, цікаво було, що так було, що деякі мешкали тут, у Львові 20-30 метрів від церкви, і по 20 літ не були на Службі. А там знайшли час, щоб бути.»
Ярослав Тихий народився 22 квітня 1913 року в м. Підгайці Тернопільської області у родині урядовця суду. У сім‘ї було шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат. Коли Ярославові було 9 років, помер його батько. Мати залишилась вдовою і вже ніколи більше не виходила заміж. Ярослав навчався в гімназії у Бережанах, де склав матуру і отримав свідоцтво зрілості у 1933 р. За час навчання був членом «Пласту», належав до Католицької української молодіжної організації, як також і до Марійської дружини.
Покликання до священства розвинулося під впливом мами, дуже побожної жінки, яка мріяла, щоб син став священиком. У 1938 році закінчив Греко-Католицьку Богословську Академію у Львові. У 1941 р. працював секретарем товариства Українського Червоного Хреста, яке займалось благодійною діяльністю і допомагало хворим, полоненим і потребуючим. Одружився 22 серпня 1942 р. з Оленою Шпитковською, дочкою греко-католицького священика і професора гімназії. Шлюб відбувся у церві св. ап. Петра і Павла у Львові. Висвячений на священика єпископом Микитом Будкою 3 січня 1943 року і отримав призначення на сотрудника церкви св. Параскеви-Пятниці у Львові. Через півроку переведений до церкви св. ап. Петра і Павла, у 1944 р. призначений завідателем у церкві cв. Андрія на Левандівці.
Після 1944 р. почалося переслідування: виклики в КДБ, залякування, спонукання до співпраці. Отець Ярослав не згодився підписати православ‘я. Арештований 26 січня 1946 р., засуджений Військовим Трибуналом В/МВС у Львівській області 17 червня 1946 р., вирок: 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна і 5 років позбавлення прав. Ув‘язнення відбував на Півночі СРСР. У таборі разом з ним були і інші священики, отці намагалися сповідати в‘язнів, причащати, відправляти Служби Божі (особливо у свята). Звільнили о. Ярослава умовно-достроково 25 жовтня 1954 р. згідно з Указом про амністію.
Повернувся до родини у Львів, однак не дозволили прописатися, а через три місяці змусили покинути Львів. Поїхав до м. Підгайців, де замешкав у своєї братової. У 1958 р. добився дозволу на прописку у Львові і розпочав працю дезінструктором у міській дезінфекційній станції, працював до 1982 р. Від часу повернення з ув‘язнення займався підпільною душпастирською діяльністю: відправляв Служби Божі, хрестив дітей, сповідав, вінчав, відправляв похорони. Це тривало аж до відродження нашої державності і незважаючи на те, що перебував під постійним наглядом з частими обшуками і перевірками вдома. 9 квітня 1993 р. о. Ярослава Тихого реабілітували. Від 1994 р. і аж до часу свого відходу у вічність о. Ярослав був духовним опікуном шпиталю матері і дитини «Охматдит», а також постійним сповідником у храмі св. Михайла, який обслуговують отці-студити. Помер о. Ярослав 26 грудня 1996 р. і похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
