Yaroslav Tykhyi Ярослав Тихий (* 1913  †︎ 1996)

Отець Ярослав Тихий

                                                           «Блажен той муж, воістину блажен,

                                                           котрий не був ні блазнем, ні вужем…»

                                                                       ( Ліна Костенко «Давидові псалми»)

 

+ 22.04.1913 р. – народився у м. Підгайці Тернопільської області

+ 20.06.1933 р. – закінчив Бережанську гімназію

+ 1938 р. - закінчив Греко-Католицьку Богословську Академію у Львові

+ 22.08.1942 р. – одруження з Оленою Шпитковською, дочкою греко-католицького священика

+ 1941 р. – праця секретарем товариста Українського Червоного Хреста

+ 03.01.1943 р. – висвячений на священика єпископом Микитою Будкою у Львові

+ 1943-1946 рр. – сотрудник у церквах Львова: св. Параскеви-Пятниці, св.ап. Петра і Павла і св. Андрія на Левандівці

+ 26.01.1946 р. – заарештований і перебував у тюрмі на Лонцького

+ 17.06.1946 р. – засуджений на 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав

+ 25.10.1954 р. – звільнений умовно-достроково згідно з Указом про амністію, повернувся до родини

+ 1958-1982 рр. – праця дезінструктором у дезінфекційній станції

+ 1954 - 1991 рр. – підпільна душпастирська діяльність

+ 09.04.1993 р. – реабілітований

+  1994-1996 рр. – духовний опікун шпиталю матері і дитини, сповідник у храмі св. Михайла

+ 26.12.1996 р. – помер і похований на Личаківському цвинтарі у Львові

 

Отець Ярослав Тихий народився у багатодітній релігійній родині урядовця суду на Тернопільщині. Малий Ярослав мав лише 9 років, як не стало батька, який помер від побоїв у тюрмі через старшого сина Антона, який був у рядах Січових Стрільців. Мати залишилася вдовою і всіляко сприяла тому, щоб діти отримали ґрунтовну освіту і стали ревними християнами. Сини отримали вищу освіту, а доньки – середню. Мати була дуже побожна і щодня ходила до церкви, мала великий авторитет у своїх дітей. Отець Ярослав дуже тепло згадує про свою маму: «Вона була дуже побожна. Щодня ходила до церкви. Молилася і була така, просто я дивуюся нею, була така, майже, як свята. Ми всі її дуже любили і слухали…як мама сказала, то був закон…».Власне на бажання мами, яка мріяла, щоб син став священиком, Ярослав після закінчення Бережанської гімназії вступає до Богословської академії у Львові. «Добрий був вибір, це було моє покликання мимо всяких перепон», - стверджує отець Ярослав.

 

Після закінчення академії і до часу висвячення Ярослав з 1941 р. працював   секретарем Українського Червоного Хреста, товариство, яке надавало благодійну допомогу військовополоненим, дітям-сиротам та іншим потребуючим. Після відвідин військовополоненого він заразився висипним тифом і потрапив до лікарні. Усі хворі у палаті, де був і Ярослав, померли від цієї невиліковної недуги. Сам Ярослав своє одужання вважає чудесним зціленням за посередництвом стигматика Степана Навроцького. Бо він був фактично уже в стані клінічної смерті, і лікарка, яка робила обхід, констатувала, що «…він вже є на смерть». Однак після того, як монахиня повісила йому на шию ланцюжок з хрестиком, який носив стигматик Навроцький, і вони разом змовили молитву, стан його відразу покращився, а незабаром дійшло до повного оздоровлення.

 

Незабаром Ярослав Тихий запізнався зі студенткою медичного інституту Оленою Шпитковською, дочкою греко-католицького священика і професора гімназії. Він часто бачив її на різних церковних відправах і також перед львівськими тюрмами, коли впізнавали серед замордованих родичів чи знайомих. Вона йому «…дуже припала до душі», і через три місяці, 22 серпня 1942 р., Ярослав і Олена взяли шлюб у церкві св.ап. Петра і Павла у Львові. Це був комендантський час, і весілля було дуже скромне. 3 січня 1943 р. єпископ Микита Будка висвятив на священика Ярослава Тихого у катедрі св. Юра, і він отримав призначення сотрудником у церкву св. Параскеви-Пятниці, а згодом у церкву св. ап. Петра і Павла. У листопаді 1943 р. народилася перша донька Христя, а у 1944 р. отець Ярослав стає завідателем церкви св. Андрія на Левандівці. 1 листопада 1944 помер митрополит Шептицький. «То був для нас, священиків, для Церкви  великий удар» - згадує о. Ярослав, який був на похороні. «Похорон був такий, якого давно ніхто не бачив». 500 священиків із трьох єпархій, митрополити латинський і вірменський. Домовину несли священики вулицями Львова і поховали у крипті собору св. Юра».

 

Після 1944 р. настали тривожні часи: часті виклики в КДБ, залякування, спонукання до співпраці і до підписання православ’я, знущання. Цілу ніч тримали, десь о 6-ій ранку випускали. «Йди, йди, ми ще з тобою порахуємося. І надумай, бо ми тебе знищимо». І це повторювалося не один раз. Приходили до отця Ярослава і посланці від «Ініціативної групи» під керівництвом о. Гавриїла Костельника і намагалися вмовити підписати православя. Але о. Тихий категорично відмовив. 26 січня 1946 р. рано-вранці отця Ярослава арештували. Маленька донечка обняла татка за шию: «Татку, не йди!». «…той пан хоче, щоб я з ним пішов. Я також не хочу йти». А кадебисти підганяли: «Давай, давай, нема часу, уже пізно». І знову нестерпні нічні допити у тюрмі на Лонцького. У камері разом з отцем Ярославом були і інші священики, які також зазнавали нелюдських знущань і жорстокого побиття слідчими. «Ті люди не мали людськості ні на грама. Тільки якась диявольська ненависть. Руки обагрені кров’ю», - стверджує отець Ярослав. Крім того, жахливі умови у камері, де місця було на 10-12 осіб, а розміщували коло 60 осіб. І навіть у таких нестерпних умовах священики намагалися виконувати свої душпастирські обов’язки. Перед судом вони сповідали, причащали в’язнів, давали реколекції. «…отці сповідали, і я сповідав, мене сповідали, і я сповідав других. То було перед Великодними святами, якраз було так, як належиться. І, власне, цікаво було, що так було, що деякі мешкали тут, у Львові 20-30 метрів від церкви, і по 20 літ не були на Службі. А там знайшли час, щоб бути».

 

Під час перебування отця у тюрмі на Лонцького 1 березня 1946 р. народилася його середуща донька, а через місяць, 22 квітня, від дифтерії  померла його старша доня. І усі ці випробування долі довелося пережити дружині отця Ярослава – п. Олені. Над нею нависла загроза арешту чи заслання у віддалені області Союзу. З малесенькою донечкою вона змушена була постійно міняти місце свого перебування, ночувала то у своїх батьків, то у знайомих, то у цілком незнайомих людей, то у тимчасово винайнятих помешканнях.

17 червня 1946 р. Військовий Трибунал В/МВС у Львівській області засудив отця Тихого, вирок: 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна і 5 років позбавлення прав. Після того разом з іншими засудженими доставили у пересильну тюрму, де на них напали злодії-бандити, яких зумисне підкидали до засуджених за іншими статтями, пограбували, відібрали весь одяг і жорстоко побили. Отець згадує про катехита зі Станіславова, отця Бурнадза: «Катехит зі Станіславова. Вони побачили, що той має коронку золоту, кинулись на нього. Його повалили і почали бити кулаками по роті і врешті вибили ту коронку. А того залляла кров. То я на власні очі бачив і так переживав дуже...Заступитися боялися. Чого? Тому що вони потім по ночах різали людей. Боялися». Згодом у загратованих товарних вагонах у нелюдських умовах відправили у табір у Новгородській області. Перше враження про табір – поле, загороджене дротами, і в’язні самі будували собі бараки. Непосильна праця, голо і холод, жорстокість наглядачів усе довелося витерпіти. Але навіть у таких обставинах священики намагалися виконувати  своє священиче служіння. У таборі з отцем Тихим був отець Будзінський, отець Ярослав згадує, як вони відправили Службу Божу на Великдень. «Отець Будзінський і я відправляли Службу Божу, гарненько співали… Співали ми спершу досить несміло, а потім сильно співали, так якби в церкві. Дехто собі сплакнув при тій нагоді… На Великодні свята така була Служба Божа. Я думаю, що не менше свято було, якби в патріаршій церкві».

 

І все ж таки жевріла надія на звільнення. Одного недільного дня зібралися священики, думу думають: чи настане такий час, коли вони  вдосталь будуть мати чорного хліба? Ніхто не наважився дати ствердної відповіді. І тоді отець Ярослав, наймолодший серед них, дає позитивну відповідь, «…бо після злого наступає добро… І після неправди так і виходить правда. Правда назад приходить».

 

Звільнили отця Тихого 25 жовтня 1954 р. Більшовицький Львів зустрів колишнього в’язня проблемами з пропискою, неможливістю влаштуватися на роботу. Змушений виїхати до м. Підгайців, де замешкав у своєї братової, яка мала восьмеро дітей, але щиро прийняла його. Отець Ярослав часом приїжджав до Львова і потайки зустрічався з дружиною, яка розповідала, що кожен місця або й частіше у помешканні була перевірка міліцією паспортного режиму, як правило, вночі. Аж у 1958 р. випадково вдалося залагодити з пропискою і дозволом жити у власному помешканні. З великим труднощами влаштувався працювати в міській дезінфекційній станції, де пропрацював до виходу на пенсію. Одночасно виконував у підпіллі священичі обов’язки, обслуговував певну групу вірних, а це були мешканці Львова -  вчителі і лікарі, і інженери, «…які просили допомоги чи то при хрещеннях дітей або внуків, чи то при вінчаннях дітей, чи при катехизації…». Отець Тихий мав постійні контакти з іншими підпільними греко-католицькими священиками. Кожного року перед Великоднем збиралися на реколекції, заслуховували приготовлені доповіді. Кожен з підпільних священиків «…мав свою якусь маленьку парохійку…», яку духовно обслуговував. Отець Ярослав мав дуже тісні стосунки з монахами-студитами, які ділилися з отцем інтенціями.

 

З ласки Божої отець Тихий щасливо зустрів воскресіння Української Греко-Католицької Церкви, про  що він мріяв, надіявся і молився за це у період нелюдських репресій та переслідувань. Отець Ярослав став постійним сповідником у храмі св. Михаїла, який обслуговували отці-студити, а від 1994 р. – духовним опікуном шпиталю охорони матері і дитини. До останнього свого подиху щиро радів з тих перемін, якими Всевишній нагородив своїх слуг священиків. Був дуже милою особою з лагідним поглядом і легким усміхом, був сердечним мужем і помічником дружині, дуже добрим батьком.  Його прожитий шлях – повний рішучості, посвяти, доброти і релігійного достоїнства.

 

Відійшов у вічність отець Ярослав Тихий 26 грудня 1996 р. Величавий похорон відправили єпископ, 8 священиків і отці-студити. Поховали отця Ярослава на Личаківському цвинтарі у Львові.

 

                                                                       Підготувала Аніта Прокопович