Павло Василик (* 1926  †︎ 2004)

Владика Павло Василик: «Не даєте нам церкви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас церквою».

 

+8 серпня 1926 р. народився в с. Бориславка Перемишльського повіту

+1942-1945 рр. навчався в Перемишльській Духовній Семінарї

+1945 р. - закрито Перемишльську Духовну Семінрію

+листопад 1945 р. разом з сім’єю депортований до УРСС

+1945-1947 рр. проживає у Львові, допомагає УПА

+1 квітня 1947 р. - перший арешт

+1 січня 1950 р. - висвячений на диякона

+1956 р. - отримав звільнення

+18 листопада 1956 р. - висвячений на священика

+1956-1959 рр. - проводить активну душпастирську діяльність

+1959 р. - ув’язнений вдруге

+1960 р. - зустрічає в таборі в Мордовії Митрополита Йосифа Сліпого

+1 травня 1974 р. отримав єпископські свячення

+1974-1989 рр. проводить активну підпільну душпастирську діяльність

+4 серпня 1987 р. підписує «Заяву про вихід з підпілля»

+17 липня 1988 р. очолює відкрите 30-ти тисячне Богослуження в Зарваниці з нагоди 1000-ліття хрещення Руси-України

+17 вересня 1988 р. очолює делегацію до Москви і веде переговори з вимогою легалізувати УГКЦ

+1989 р. - вихід УГКЦ з підпілля

+1990-1993рр. - єпископ-помічник в Івано-Франківську

+1993-2004 рр. - ординарій Коломийсько-Чернівецької єпархії

+12 грудня 2004 р. - помер.

 

Павло Василик народився 8 серпня 1926 року в селі Бориславка Перемишльського повіту (тепер – Польща) в національно свідомій глибоко християнській родині. Окрім нього, в сім’ї було ще десятеро дітей. Початкову школу закінчив у рідному селі, опісля – навчався в містечку Риботичі, згодом – у Перемишльській гімназії. По завершенню шкільного навчання вступив до Перемишльської Духовної Семінарї, яку з приходом другої радянської окупації було закрито.

 

Під кінець 1945-го родину Василиків переселили в село Бариш Бучацького району Тернопільської області, а вже через два роки Павла Василика заарештували і засудили за «зраду батьківщині» та «антирадянську пропаганду» на 10 років «исправительно-трудових лагерей»… Усього в радянських тюрмах і таборах єпископ підпільної Української Греко-Католицької Церкви провів 19 років. У табірних умовах був висвячений на диякона. Згодом отримав священичі та єпископські свячення. Владика Павло Василик належить до тих мужів віри, завдяки яким Греко-Католицька Церква не припинила свого існування в часи підпілля та відродилася наприкінці 1989-го. Детальніше про етапи свого життя владика Павло розповів в інтерв’ю для Інституту Історії Церкви УКУ.

 

Своїм духовним покликанням Павло Василик завдячує вихованню в родині. Про духовну атмосферу, що панувала в його сім’ї, розповідає Владика: «Мама нас дуже виховувала, тато наш був... То дуже така побожна родина. Вони мали велике відношення до виховання дітей. Вони ходили кожну неділю до церкви, кожне свято до церкви. Ми всі мали молитовники, молилися. Ми слідкували за Службою Божою з молитовником весь час». Окрім цього, діти мали можливість читати духовну літературу і журнали, що не лише розширювало їх крогозір, але й більш повно розкривало суть духовного, суть священичого, покликання.

Навчання Павла Василика в семінарії припало на тривожні роки окупаційних режимів та частих змін влади. У 1939 році – перша радянська окупація, в 1941-1944-х – німецька окупація, опісля – прихід других совітів. Це неабияк ускладнювало навчання студентів семінарії. Тим паче, що з приходом німецьких військ, влада робила спробу Павла Василика вивезти до Австрії, але переховуючись, студентові вдалося якось уникнути цього. Про свої студентські роки Єпископ Василик згадує з сумом: «Був голодний рік під час німців, так що батьки привозили мені харчі. Я ще жив приватно на тім мешканні, мусив помагати тим людям, де я мешкав у Перемишлі. Але і там вже не досить були добрі умови життєві. Батьки з дому (в нас був страшний голод) привозили до Перемишля (то б ніхто не повірив) пляцки печені з кропиви, з лободи і з осету». Через такий важкий стан речей студент найнявся до одного викладача пасти корови. «Я вдосвіта, о третій годині ночі вставав, до шостої пас корови – 3 години (то професор німецької мови) і ще ранком йшов на Службу Божу, то не переривалося, своє духовне життя провадив», – продовжує Владика.

 

На жаль, в 1945 році радянська влада закрила семінарію і під кінець цього року родину Василика депортували в Тернопільську область. Заселяли новоприбульців в будинки, що належали полякам, яких ще раніше повивозили до Польщі. В 1947 році Павла Василика арештували. Причину свого арешту єпископ пояснив так: «Моя сестра належала до ОУН ще в гімназії. Наші селяни – то все свідомі українці. І коли формувалася та Повстанча Армія, багато з нашого села прийшло, з навколишніх сіл хлопці. Старші люди допомагали, і ми також допомагали, хто чим міг. Батько мій покійний був станичним, ще в Перемишлі, в тому селі Бориславці. Коли повернувся тут, зв’язки наші з Українською Повстанчою Армією не переривалися, ми контактували постійно».

 

Переїхавши на Тернопільщину, а згодом і до Львова хлопець продовжував активно співпрацювати з ОУН. Майбутній єрей допомагав членам ОУН медикаментами, бинтами, різними перев’язочними матеріали – все, що необхідне було для поранених. «Я то ретельно виконував, – продовжує Владика. – Але я виконував так, щоб мене не схопили. Я в дійсності мав на це дозвіл від санчасті, лікарні, яка була в Бариші та місті Бучачі, завірений печаткою головного лікаря. Те все, що міг купувати, купував в аптеках, всюди, де тільки можна. Тоді, після війни, продавали також і по ринках марлю, бинти і те все інше. До мене приїздили з Бариша батько мій покійний, і другі приїздили, і те все забирали… Опісля і машинки до писання, папери, ленти для машини, щоб друкувати – все, що треба було...»

 

Після арешту семінарист відбував допити у тюрмі на Лонцького, опісля – перевели Павла Василика разом із батьком до в’язниці в Миколаєві, де в’язні працювали на цементному заводі а також виконували різні будівельні роботи. Майже півроку жахливих умов. «Протягом цих місяців нас кормили один раз на день. І то була така юшка з гнилої бараболі, гнилих буряків. Часом давали тюльку, страшно солену, але води натомість не давали. Страшне знущання було. Протягом тих місяців ніхто не міняв білизни, бо не давали. Постійно не миті, не голені і так народ томився», – ділиться спогадами Єпископ.

 

Пізніше почалися етапи – першою зупинкою був табір неподалік Челябінська. Там, за спогадами Василика, відбували в’язні різних національностей, які в основному працювали на будовах. Зі зміною місця перебування змінювалася також робота. Майбутній владика працював також на кар’єрах, каменоломнях та лісоповалі…

 

Знаковим для Павла Василика став 1950 рік. Цього року він у таборі отримав дияконські свячення з рук єпископа Віктора Новикова, єзуїта східного обряду. Через тиждень Владика планував уділити Павлу Василику і священичі свячення, але, на жаль, його кудись забрали і в’язні більше так і не зустрілися.

 

Та чи не найтрагічнішим для в’язня було перебування у Спаських таборах або як їх ще називали «долина смерті». Туди відправляли в’язнів, які через важкі фізичні тортури були приречені на смерть. Зі слів владики, в цьому таборі було близько 20 тис. в’язнів, які щоденно помирали, тому похорони здійснювали по декілька разів, як у день, так і в ночі.

 

Після смерті Сталіна в 1953 році режим у таборах дещо «пом’якшився», почались масові протести і голодування за звільнення. Тоді ж в’язні, як згадує Владика, мали змогу відбувати різні духовні практики. Про те, як це виглядало розповідає Єпископ Павло: «Коли ми відправляли Службу Божу чи Утреню, чи Вечірні, чи молебні, то в бараці слухали всі люди – і росіяни, і українці, і поляки, німці, казахи – всі, які там були. То ми ставили сторожа на дверях. Якщо наближався надзиратель чи хтось з оперативних працівників адміністрації лагерної, то крикнули: ”Атас!” На ”атас” ми всі сідали і мовчали. Коли правилася Служба Божа, то все так само було».

 

За активну душпастирську працю диякона відправили в карцер, де на день виділяють в’язневі 100 гр. хліба і весь час необхідно було стояти. Такі суворі умови покарання не зламали дух молодого душпастиря, а навпаки – це ще більше в’язнів гуртувало. І вони, тобто в’язні, навіть святкували Різдвяні та Великодні свята. Цими духовними пережиттями поділився Владика: «Ми, дійсно, святкували. Мені здається, що духовне піднесення, може, більше було, як вдома, на волі. Тому що ми не тільки внутрішньо духовно підготовилися до цього свята, очікуючи того торжества в тих тюремних умовах, але ми ще жертвували самі собою, щоб святкувати таке свято. А саме: хоч були ми дуже голодні, ми по кілька днів, майже 3 дні не брали хліба, не їли, не брали цукру, той мінімум, що нам давали – столову ложку на добу. Ми то все складали, той хліб, то все, і вечерю чи сніданок, - на Великодні свята спільно по бараках сідали до столу».

 

У червні 1956 року Павло Василик отримав дозвіл на звільнення. Так як родина майбутнього Владики проживала в Тернопільській області, то і Павло повернувся в Бучач. Там його прописали, видали паспорт і того ж 1956 року 18 квітня отримав священичі свячення з рук єпископа Миколая Чарнецького. «А вже наступного дня, - ділиться спогадами Єпископ, - я закинув торбу на плечі, де були книжки, фелон, чаша, і відправився у далеку трирічну путь. Щодня доводилося долати 20-30 км. Ніс віру греко-католицьку містами та селами Галичини. Зі мною ходили провідники – молоді хлопці з Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської та Закарпатської областей… Мене ловили часто, я був часто в руках. Але мене люди звільняли з рук, ловили мене вже під конвоєм міліції, КГБ до ”воронка”, щоб мене везти – мене люди звільняли».

 

Про багато інших цікавих, хоча і небезпечних, випадів розповів Владика. Після богослужіння в селі Переволока Бучацького району на саму Квітну неділю 1957 року його зловили і забрали до машини. Але люди обступили машину, тому священика міліція змушена була відпустити Було й таке, що парохіяни переодягнули отця Павла в жіночу одежу і так непомітно він виходив з храму.

 

У 1959 р. священика арештують вдруге за нібито розпалювання міжрелігійної ворожнечі. Цього разу він отримує 5 років ув’язнення та 5 років виселки. У 1960 р. в Мордовських таборах священик Павло Василик зустрів Митрополита Йосифа Сліпого. Про цю зустріч згадує також: «На мене зробив Блаженнійший велике враження. Ми вже знали всі... 50 священиків було якраз у тому таборі… Зробив враження яке? Що переступив поріг того табору, здавалося, що людина, ніби ніколи не сиділа в тюрмі: не зломана, сильна, така імпонуюча постава його, така природня, і чомусь така кремезність, і кремезність духовна, така стійкість».

 

Отець Павло Василик розповів, що Митрополит Йосиф Сліпий давав лекції в’язням, збирав священиків на різні конференції священичі. То вже були хрущовські часи, і ніби вільно можна було молитися, але так як були в таборі також і сектанти, то слід було робити дуже обережно. «Кожного дня після роботи, головно, літом. Літо було сприятливе в цьому – сів там під барак, під якусь стіну. Були такі відведені місця, де можна було сідати в таборі. – А у владики була відповідна література чи він все тримав в пам’яті? – Дещо вже надходило в бандеролях, головно литовським священикам, вони більше мали можливості, ніж ми… Друге – в нього самого, коли йшла така тематика на тих конференціях про історію Церкви. Блаженнійший майже то все знав напам’ять».

 

До речі, в Мордовських таборах у 1960-х рр.. відбували покарання достатньо багато греко-католицьких священиків. Всі вони гуртувалися навколо Митрополита Йосифа Сліпого. «Він для нас був тою світлою постаттю у тих таборах і людиною невтомної праці. Він писав історію Церкви, хоч раз йому забрали, але він все одно писав кожного дня упродовж тих трьох років, що я мав велике то щастя, я зву то щастям, бути із Блаженнішим. Патріарх Йосиф Сліпий світлої пам’яті кожен день нам викладав по 2 години академічних викладів. Людина передавала все – свої уміння, всі свої знання, які для нього були невичерпними. Він вірив у те, що настануть часи для нашої Церкви важливі і радісні». На прощання Митрополит сказав отцю Павлу, що наша Церква переживатиме великий тріумф, все те закінчиться, і Церква переживатиме великий тріумф.

 

З поверненням в Україну отець Павло продовжив активне пастирське служіння і 1 травня 1974 року отримав єпископську хіротонію з рук владики Йосафата Федорика, ЧСВВ. Як Єпископ підпільної Греко-Католицької Церкви Павло Василик ніс людям Боже Слово по Галичині, Закарпатті, Волині, Рівненщині, Хмельниччині, Дніпропетровщині, Одещині, Москві, Ленінграді, Криму, Прибалтиці. У багатьох містах і селах засновував церковні громади. Багато разів у Преосвященного відбирали ризи й літургічні книги, погрожували арештом. А він відповідав: «Заберете в мене ризи, мені нові пошиють. Не даєте нам церкви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас церквою».

 

Наприкінці 1980-х Владика Павло став одним з найактивніших борців за повернення прав УГКЦ. 4 серпня 1987 року група українського духовенства та мирян на чолі з Владикою Павлом заявила на весь світ про вихід з підпілля. Заяву відповідного змісту надіслали Святішому Отцеві Івану Павлу ІІ, а її копію – Михайлові Горбачову.

 

17 липня 1988 року в Зарваниці (на Тернопільщині) з нагоди 1000-ліття хрещення Руси-України Єпископ Павло у співслужінні з багатьма священиками відправив відкрито Архиєрейску Службу Божу, в якій взяло участь майже 30 тисяч вірних.

 

У вересні 1988 року він був запрошений на зустріч у Москві із чотирма сенаторами США та представниками Верховної ради СРСР. Впродовж 1989-го Владика неодноразово очолював делегацію до Москви, вимагаючи від можновладців легалізації УГКЦ.

 

З виходом Церкви з підпілля наприкінці 1989 р. Павло Василик був Єпископом-помічником в Івано-Франківську, а з 1993-го – ординарієм новоствореної Коломийсько-Чернівецької єпархії.

 

За особливі заслуги перед УГКЦ 24 жовтня 2000 р. Ректорат Сетонського Університету (США) присвоїв Єпископові Павлові Василику почесний ступінь Доктора гуманітарних наук. Також Інститут Економіки і Права м. Івано-Франківська, зважаючи на особливі заслуги Єпископа Коломийсько-Чернівецької єпархії Павла Василика в часи підпілля, ініціювання виходу Церкви з підпілля, великий вклад у відродження Івано-Франківської єпархії та заснування Івано-Франківської Духовної Семінарії присвоїв Єпископу високе звання Почесного Доктора. До кінця свого життя Ісповідник Віри Павло Василик невтомно працював для прослави Христа та духовного зросту своєї пастви, розбудови церковних структур та вишколу молодого духовенства.

 

Помер Владика Павло Василик у Коломиї 12 грудня 2004 року на 79 році життя. В народі кажуть, людина живе, поки живе пам’ять про неї. Сподіваємося, що пам’ять про ревного Пастиря не зітреться, а його подвижницькі вчинки надихатимуть молодші покоління до правдивого християнського життя, що слугуватиме ключем до особистого щастя кожної людини, добра Церкви і всього народу.

 

Підготувала Лідія Губич