«Те, що я міг запам’ятати, цей 1939 рік. Люди в нашому селі з такою настороженістю сприйняли прихід більшовиків. Хоч як вони старалися впевняти людей, що прийшли визволити і все інше, але за тим зараз йшла і йшла пропаґанда атеїстична, вже починали це: відмінили релігію в школах зараз на початках, робили перешкоди при відправах Служби Божої, посилали своїх аґітаторів з музикою, коли правилися Служби Божі хоч би і в селі, чи де в містечках, де вони мали свої станиці військові. Військові йшли, грали на гармоніях – перешкоджали. Зразу було відчутно, що справа досить є серйозна, що ми попалися впросак.
- Але явних переслідувань душпастирів ще не було?
- Чому? Зараз було, в 1941 році... Є таке село Макова недалеко Бутича і Бориславки. ...В Перемишль вони забрали того священика і замучили його безслідно. Вже почали зникати вчителі, такі діячі сільські просвітні починали поступово зникати. Так що вже було все насторожене. А найбільше, коли був той програш у 1941 році, вони наглядно всіх розстрілювали. Коли відступали, я був тоді якраз на полі, то не тільки мене, але і людей... Якби не втекли в ліс, нас би були розстріляли».
«Сахаров – академік, звичайна людина, по національності – єврей, але як людина – демократ, розуміючи таку ситуацію, яка склалася під час існування більшовицького режиму... А стосовно нашої Української Греко-Католицької Церкви – він підтримав її. Я тому мав можливість з ним переговорити на мітингу в Лужниках, в Москві. Він дуже прихильно ставився. Ми попросили його, щоб він далі справу нашої легалізації і реабілітації Церкви продовжив на такій світовій арені. Він то обіцяв і виконував. То є людина, яка залишилася в нашій пам’яті дуже велична, як постать, як справжній борець, як справжній демократ у такому повному значенні. Так що в історії нашого народу, нашої Церкви, його ім’я не буде затерте ніколи. І ми то стараємося... Я викладав у семінарії духовній в Івано-Франківську історію Церкви Вселенської, історію Церкви Української, я часто його ім’я нагадував і тих всіх борців, які боролися, не будучи українцями, навіть не греко-католиками, а справлялися за справу нашої Церкви, розуміли, що це також їхній обов’язок у тій спільній боротьбі нашій і всього народу, який був поневолений більшовицькою владою».
«Вже коли часи німецькі, то таке... Не можу сказати, що для нас щось було доброго з руки німця. Ні. І хоча би в тих школах вони собі йшли в будь-які заведення наукові, тих чи інших хлопців брали, так розпоряджалися. Ніхто не знав певності на майбутній день, а, тим більше, то війни – постійно одні і другі змінялися, вже викидали бомби по тих містах. Хоча німці до церковних справ не втручалися, але у всьому перешкоджали вивозами в Німеччину. Мого брата рідного забрали, вивезли в Німеччину, одного стрийка, другого стрийка повивозили, багато молоді. Так що ми жили всі в великих страхах постійно, як в містах, так і в селах, так що відчувався той великий гніт. І ще далеко страшніше ми відчули це. Як казали наші люди, що перші совіти були добрими, ліпшими, бо вони трошки побули і втекли, а другі совіти – важче. Але нам попалися 2 роки окупації німецької, найбільше. То страшні, жахливі умови були. Так що то релігійне життя – на перших порах мали свободу, але ж Церква – це є люди, а то було пригнічене все, непевне, ніби, дозволяло проукраїнське таке ведення. Але всю інтеліґенцію німці винищували».
«В тих роках я створив делегацію до Москви. Підготовка тривала кілька місяців, тому що єпископи боялися їхати. Але все ж таки, правда, вирішив поїхати Филимон, владика Дмитерко, я. Зі священиків – Сімкайли, Возьняк Ігор – отець з редемптористів, і отець Сеньків Тарас. Ми їхали з вимогою до Верховного уряду, до Верховної Ради у справах нашої Церкви, легалізації її. Зустріч наша мала бути з Горбачовим, а він був тоді в Китаї. Ми домагалися до зустрічі з Лук’яновим – нам не давали. Я тоді об’явив на свій риск у Верховній Раді голодовку, бо я не знав, чи мене підтримають. На превелике щастя, владики мене підтримали. Про священиків мови нема, бо ті все підтримували. Я боявся за владик, бо могли сказати: ”А ми не хочемо”. Але підтримали. Ми зразу написали заяву про голодування в такій справі, про зустріч з представником Верховної Ради у справах нашої Церкви. І нам дали ту зустріч, але аж на 3-ій день. Ми 3 дні голодували офіційно перед Верховною Радою на Красній площі, де нас фільмували журналісти зі всіх кінців світу. Тоді був симпозіум міжнародної журналістики в Москві».
«- Владико, як Ви зустріли день легалізації УГКЦ?
- То треба ставити питання тим, які не боролися за легалізацію, як вони зустріли. Я її не зустрічав, я за неї боровся і тим жив. І це довів своєю працею, своїм терпінням всім. В мене не було зустрічі з легалізацією. Я її постійно легалізував з хвилі свого священства, з хвилі свого дияконського служіння. Я все її легалізував і для мене тої зустрічі не було. В мене тільки з нагоди тої легалізації, яка вже наступила, тільки подвоїлася праця, я став використовувати кожну секунду для добра Церкви, для розширення нашої Української Греко-Католицької Церкви. Я не міг себе заспокоїти тим, що вистачить нам церква одна на один район. Так деякі владики казали: ”Не треба цього робити, не треба дразнити москаля, бо то гірше пошкодить нашій Церкві”. Так вважали наші владики, котрі священики, підпорядковані таким владикам, ніби дразнення КГБ, бо опісля вони нам не дадуть право свобідно відправляти. На превеликий жаль, таке мислення було. То треба їх запитатися, як вони зустріли, не мене. Бо я, властиво, жив тим духом і Церкву легалізував з першої хвилі своєї душпастирської праці, починаючи від дияконства. Вже давав свідоцтво, що Церква та існує».
Павло Василик народився 8 серпня 1926 року в селі Бориславка Перемишльського повіту (тепер - Польща) в національно свідомій глибоко християнській родині. Окрім нього, в сім‘ї було ще десятеро дітей. Початкову школу закінчив у рідному селі, опісля - навчався в містечку Риботичі, згодом - у Перемишльській гімназії. По завершенню шкільного навчання вступив до Перемишльської Духовної Семінарї, яку з приходом другої радянської окупації було закрито.
В листопаді 1945-го разом з батьками був депортований (репатрійований) до УРСР. Допомагав українським повстанцям медикаментами, за що 1 квітня 1947 року був арештований і засуджений за «зраду батьківщині» та «антирадянську пропаганду» на 10 років «исправительно-трудових лагерей». Ув‘язнення відбував у таборах на Уралі, в Челябінській області та Казахстані. 1 січня 1950 року в таборі єпископ Віктор Новиков (єзуїт східного обряду) висвятив Павла Василика на диякона. Відбуваючи покарання, диякон Павло проводив активну душпастирську діяльність.
В 1956 році Павло Василик був звільнений і повернувся на Тернопільщину, де проживала його родина. 18 листопада 1956-го отримав священичі свячення з рук владики Миколая Чарнецького. Впродовж 1956-1959 років душпастирював на Станіславівщині, Тернопільщині, Закарпатті, Львівщині і навіть у Криму, за що зазнавав частих переслідувань. У 1959-му заарештований вдруге. Покарання відбував на цей раз у Мордовії, де в 1960 році зустрів Митрополита Йосифа Сліпого.
З поверненням в Україну продовжив активне пастирське служіння і 1 травня 1974 року отримав єпископську хіротонію з рук владики Йосафата Федорика, ЧСВВ. Як єпископ підпільної Греко-Католицької Церкви Павло Василик ніс людям Боже Слово по Галичині, Закарпатті, Волині, Рівненщині, Хмельниччині, Дніпропетровщині, Одещині, Москві, Ленінграді, Криму, Прибалтиці. У багатьох містах і селах засновував церковні громади. Багато разів у Преосвященного відбирали ризи й літургічні книги, погрожували арештом. А він відповідав: «Заберете в мене ризи, мені нові пошиють. Не даєте нам церкви, а ми маємо сотні, бо кожний дім української католицької родини є для нас церквою».
Наприкінці 1980-х владика Павло став одним з найактивніших борців за повернення прав УГКЦ. 4 серпня 1987 року група українського духовенства та мирян на чолі з владикою Павлом заявила на весь світ про вихід з підпілля. Заяву відповідного змісту було надіслано Святішому Отцеві Івану Павлу ІІ, а її копію - Михайлові Горбачову.
17 липня 1988 року в Зарваниці (на Тернопільщині) з нагоди 1000-ліття Хрещення Руси-України єпископ Павло у співслужінні з багатьма священиками відправив відкрито Архиєрейську Службу Божу, в якій взяло участь майже 30 тисяч вірних.
У вересні 1988 року він був запрошений на зустріч у Москві із чотирма сенаторами США та представниками Верховної ради СРСР. Впродовж 1989-го владика Павло неодноразово очолював делегацію до Москви, вимагаючи від можновладців легалізації УГКЦ.
З виходом Церкви з підпілля наприкінці 1989 року Павло Василик був єпископом-помічником в Івано-Франківську, а з 1993-го - ординарієм новоствореної Коломийсько-Чернівецької єпархії. Помер 12 грудня 2004 року в Коломиї.
Єпископ Павло Василик серед інших єрархів під час святкувань 400-ліття Берестейської унії. Рим, 1996 р. На фото: вл. П. Василик сидить 3-й з правої сторони.
Єпископ Павло Василик серед інших єрархів під час святкувань 400-ліття Берестейської унії. Рим, 1996 р. На фото: вл. П. Василик сидить 3-й з правої сторони.
