Následující text není historickou studií. Jedná se o převyprávění pamětníkových životních osudů na základě jeho vzpomínek zaznamenaných v rozhovoru. Vyprávění zpracovali externí spolupracovníci Paměti národa. V některých případech jsou při zpracování medailonu využity materiály zpřístupněné Archivem bezpečnostních složek (ABS), Státními okresními archivy (SOA), Národním archivem (NA), či jinými institucemi. Užíváme je pouze jako doplněk pamětníkova svědectví. Citované strany svazků jsou uloženy v sekci Dodatečné materiály.

Pokud máte k textu připomínky nebo jej chcete doplnit, kontaktujte prosím šéfredaktora Paměti národa. (michal.smid@ustrcr.cz)

Наталія Запішна Nataliia Zapishna (* 1984)

• народилася 14 лютого 1984 року в селищі Билбасівка Донецької області в сім’ї росіянки та українця

• в юності мріяла бути психологинею, але здобула першу освіту техніка-технолога швейного виробництва у Краматорському технологічному технікумі

• пізніше закінчила Донбаський державний педагогічний університет за спеціалізацією «Дошкільна освіта»

• найважливішу роль у формуванні ідентичності відіграла Помаранчева революція

• під час окупації Краматорська у 2014 році евакуювалася разом з дітьми у Київ

• після звільнення міста повернулася і працювала з дітьми та молоддю у лідерських програмах

• 22 лютого 2022 року переїхала до Львова, а з 2023 року проживає в Івано-Франківську

• займається неформальною освітою для вчителів в українській філії Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX)

You can find the English-language version below

Наталія Запішна — освітянка з Краматорська. До дорослого віку не мала підстав сумніватися у добросусідських стосунках між Україною та Росією. Корективи у світогляд внесла Помаранчева революція — пані Наталія почала ставити собі питання про ідентичність, зацікавилась політикою та стосунками між цими державами. А пізніше війна змусила два рази залишати дім. 

Родинна географія та замовчувана пам’ять 

Наталія Петрівна Запішна народилася 14 лютого 1984 року в селищі Билбасівка, що менше ніж за десять кілометрів від Слов’янська. Жінка походить зі змішаної українсько-російської сім’ї: «Парадокс такий: мама — росіянка, але залишилась в Україні, а папа — українець, але після розлучення одружився і поїхав до Росії». У дитинстві та юності Наталія проводила кожне літо у батька в Росії, де її часто називали «україночкою». Тоді дівчина не відчувала в цьому негативного підтексту. Російське та українське суспільства після розпаду Радянського Союзу, на зламі століть, для багатьох, і для пані Наталії також, перебували у схожих системах координат. 

Мати Світлана працювала операторкою аміачно-охолоджувальної установки на базі у Слов’янську. Звідти родом був її хлопець. Вона познайомилась із ним, коли той проходив військову службу в її рідному місті, та переїхала з ним в Україну. У них народився син, але пізніше пара розійшлася. Згодом жінка одружилася з Петром Запішним, у шлюбі з яким народила дочку Наталію. Петро, за освітою архітектор, все життя пропрацював виконробом. 

Цікава родинна історія, над якою пані Наталія часто задумується, пов’язана з її дідусем зі сторони батька. Під час Другої світової війни він співпрацював з нацистською адміністрацією, через що потім був вимушений постійно переховуватись. Таким чином разом із дружиною та сином опинився у Билбасівці, хоча походив із Миргорода, що у Полтавській області. У 1984 році його знайшли та арештували радянські спецслужби, тоді ж чоловіка було засуджено до смертної кари. Пам’ять про дідуся та війну, у якій він перейшов на бік противника, завжди була оповита певною таємницею: «Начебто був випуск газети в Слов’янську, типу “Комсомольської правди”, де була така стаття, що знайшли ворога народу і відбувся суд, розстріл; але самої історії ніколи в родині не підіймалося». Ставши дорослою, пані Наталія все більше почала цікавитися долею дідуся, проте вже не було у кого розпитати — бабуся померла, мама знала лише до того відомі фрагменти історії.

Найкращий подарунок — банка згущеного молока 

У 1991 році Наталя Запішна пішла у перший клас місцевої десятирічної школи. Першокласників уже не посвячували, як до того, у жовтенята, але знайшли відповідник, який мав іншу назву, але залишався за своєю суттю дуже подібним, — замість жовтенят була «посвята у світлячки». У школі навчання велось російською мовою, за винятком предметів української мови та літератури. Улюбленими у дівчинки були історія та біологія. Найкращим подарунком, який могла отримати у складні часи 1990-х, коли сім’ї, як і більшості пересічних громадян, доводилося особливо ощадливо ставитися до коштів, була банка згущеного молока. Мама пані Наталії, яка самостійно виховувала трьох доньок, організувала традицію — раз на місяць купувати улюблений смаколик: «Це була для мене така радість… тут мама принесла згущьонку, її можна всю з’їсти самій, ложкою». 

Трансформаційний період для економіки незалежної держави, у якому велику роль відігравав бізнес, знайшов свій відбиток і в дитячих іграх: окрім традиційних «дочок-матерів» та «резиночок», гралися також, наприклад, «в знімання реклами». Щоб роздобути власні кишенькові гроші, дівчинка вирішила продавати на ринку спочатку пакети, а потім жувальні гумки. Зароблені гроші витрачала у магазинчику з канцелярськими товарами: «Завжди там купувала блокнотики, ручки». Мріяла стати вчителькою, вихователькою чи письменницею, але приблизно з дев’ятого класу, коли перспектива майбутнього навчання вже була ближчою, захотіла вивчитися на психологиню. Мати не була у захваті від такого вибору дочки, вважаючи, що в університет на бюджет вступити неможливо, та й роботу з такою спеціальністю не знайти, тому переконала Наталію вступити у Краматорський технологічний технікум на спеціальність «Швейне виробництво», де дівчина розпочала навчання у 2001 році.

Поміж технікумом та нічними клубами

Попри те, що професія не надто подобалась, студентські роки були особливо цікавими. Дівчина разом з подругою зняла в Краматорську кімнату та влаштувалася на роботу: «Є така крамниця, називається “Зелений світ”, я там працювала сторожем-прибиральницею, це були нічні зміни». Дозвілля проводила традиційно для місцевої молоді — ходила з друзями в бари та на дискотеки в нічні клуби «Ніка» та «Бакс». Ці заклади розташовувались у радянських будівлях, колишніх кінотеатрі «Союз», збудованому в стилі радянського модернізму в 1972 році, та ресторані «Полёт», відкритому в 1967-му. Дівчина насолоджувалась життям у Краматорську: «Він був більше, ніж Слов’янськ, більш структурований, новий (бо я жила в новому місті), красивий, теплий, веселий, відкритий, багато простору, багато зелені».

Питання, народжені революціями 

1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум щодо підтримки проголошення незалежності, в ньому взяла участь і мама Наталії, яка «чекала від цієї події розквіту держави, якихось змін». Здобуття незалежності, хоча і стало поворотним моментом, однак на рівні щоденного життя мало що змінило: українські та російські культурні, економічні та політичні сфери і далі були тісно пов’язані — відчувалося довголітнє перебування у складі однієї держави. В українській історії відбулися три революції, які визначили проєвропейський напрям руху: у 1990, 2004 та 2013–14 роках. 

Для Наталії Запішної найважливішою з них була Помаранчева революція. Тоді вона поставила собі визначальне питання «хто я?» в сенсі національної, громадської, культурної та політичної приналежностей. У листопаді 2013 року, коли почався Євромайдан, жінка мала змішані почуття. Вона добре пам’ятала розчарування після революції 2004 року, коли «було велике піднесення, що ми боролися за це і ми ось це отримали, і було очікування, що от зараз почне все змінюватися, але змінюватися так не почало, як мені б хотілося». У 2013 році вона працювала в Києві та спостерігала за тим, що відбувається, з певним скепсисом. Проте коли зрозуміла, що «все набагато серйозніше», почала діяти. 

На наступний день після розстрілів 20 лютого 2014 року пані Наталія пішла на Майдан, щоб на власні очі побачити, що відбувається. Тоді російськомовна, вона ходила поміж наметами, спілкувалася з людьми: «Говорила, що я з Донеччини; для мене це був власний експеримент, мені хотілося подивитися, як на мене будуть реагувати. Мені хотілося розвінчати цей стереотип, що на Майдані людей з Донецька не приймають, і всюди, куди б я не пішла, зі мною говорили, мене сприймали як свою». У цей момент її переповнювали відчуття єдності та солідарності: «Я відчувала себе громадянкою цієї країни». Також тоді сформувалася думка, яка супроводжує пані Наталію вже десятий рік: «Коли я зараз чую, що мешканців Донеччини не спитали, чи не дали їм слова, чи не врахували їхню думку, — я вважаю, що це неправда, це велика маніпуляція, так не є».

«Ми засинаємо в Україні, у своєму місті…»: перша евакуація

У період між 2001 та 2014 роками Наталія Запішна вийшла заміж, народила трьох дітей та отримала диплом із дошкільної освіти, який здобула в Донбаському державному педагогічному університеті. Вона встигла попрацювати вихователькою в дитячому садочку в Краматорську та нянею у Києві. Коли розпочалась війна на сході України, спочатку, навіть попри близькість до лінії фронту, вирішила залишитись у місті разом з чоловіком та дітьми. Після захоплення міськвиконкому в Краматорську розпочалася окупація міста російськими військами та бойовиками так званої Донецької Народної Республіки, яка тривала з 12 квітня по 5 липня 2014 року. Цей період закарбувався у пам’яті пані Наталії: «Ми засинаємо в Україні, у своєму місті, все як завжди, а прокидаємось, і веземо дітей в садочок, і бачимо на дорогах блокпости, нас зупиняють люди зі зброєю, перевіряють документи». 

Коли під час боїв за місто обстріли стали інтенсивнішими і залишатись було ще небезпечніше, жінка узяла дітей та виїхала в Київ. За тиждень після цього Краматорськ звільнили. Зачекавши, поки ситуація нормалізується, пані Наталія повернулась. Тоді у Краматорську активно почали розвиватися громадська, культурна та освітня сфери. Пані Наталія влаштувалася на роботу в Донецький обласний дитячо-молодіжний центр. 

Надіслати речі в нікуди: лютий 2022 року

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну, маючи досвід 2014 року, після новин про можливий новий наступ Наталія Запішна вирішила не чекати і почала готуватися до наступної евакуації: «Вперед себе я відправила поштою три мішки речей, сіла і подумала: “От я приїду, зніму квартиру, а там немає нічого”. Складала речі так: мені треба хоча б одна подушка, хоча б одна ковдра, щоб ми вкрилися, один рушник». Оскільки помешкання у Львові, куди вирішила виїхати, не було, речі відправляла навмання: «Відділення [пошти] вибрала у центрі, з принципу, що якось туди доїду і речі заберу». На захід України разом з дітьми вирушила 22 лютого 2022 року, за два дні до повномасштабного вторгнення: «Я дуже боялася, що ще раз прокинуся не у своєму місті». Спочатку вона оселилася у Львові, проте через рік переїхала в Івано-Франківськ, де проживає і зараз, у 2024-му. Працює в українській філії Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX), де займається неформальною освітою вчителів.

________________________________________

Nataliia Zapishna is an educator from Kramatorsk. Growing up, she had no reason to doubt the good neighborly relations between Ukraine and Russia. The Orange Revolution changed her worldview — Nataliia began to ask herself questions about her identity and became interested in politics and relations between these countries. Later, the war forced her to leave home twice. 

Family geography and silenced memory 

Nataliia Zapishna was born on February 14, 1984, in the village of Bylbasivka, less than ten kilometers from Sloviansk. She comes from a mixed Ukrainian-Russian family, “The paradox is this: my mom is Russian but stayed in Ukraine, and my dad is Ukrainian, but after the divorce, he remarried and went to Russia.” In her childhood and adolescence, Nataliia spent every summer with her father in Russia, where she was often called a “Ukrainian girl.” At the time, she did not perceive any negative connotations. Russian and Ukrainian societies, after the collapse of the Soviet Union at the turn of the century, were in similar coordinate systems for many people, including Nataliia. 

Svitlana‘s mother worked as an operator of an ammonia cooling plant at a facility in Sloviansk. Her boyfriend was from there. She met him when he was doing his military service in her hometown and moved with him to Ukraine. They had a son, but later the couple broke up. Later, she married Petro Zapishnyi, with whom she gave birth to a daughter, Nataliia. Petro, an architect by training, worked as a foreman all his life. 

An interesting family story that Nataliia often thinks about is related to her paternal grandfather. During the Second World War, he collaborated with the Nazi administration, which forced him into permanent hiding. Thus, he ended up in Bylbasivka with his wife and son, although he was originally from Myrhorod, Poltava region. In 1984, he was found and arrested by the Soviet secret services and sentenced to death. The memory of his grandfather and the war in which he sided with the enemy has always been shrouded in mystery, “It seems that there was a newspaper in Sloviansk, like Komsomolskaya Pravda, where there was an article about an enemy of the people being found and being tried and executed; but the story itself was never brought up in the family.” As Nataliia grew older, she became more and more interested in her grandfather‘s fate, but she had no one to ask — her grandmother had died, and her mother knew only the fragments of history she had already known.

The best gift is a can of condensed milk 

In 1991, Nataliia Zapishna entered the first grade of a local ten-year school. First-graders were no longer initiated into Octobrists, as they had been before, but found a counterpart that had a different name but remained essentially the same — instead of Octobrists, they were “initiated into fireflies.” At school, classes were taught in Russian, with the exception of Ukrainian language and literature. The girl‘s favorites were history and biology. The best gift she could have received in the difficult times of the 1990s, when the family, like most ordinary citizens, had to be especially frugal with their money, was a can of condensed milk. Nataliia‘s mother, who raised her three daughters on her own, organized a tradition to buy her favorite treat once a month, “It was such a joy for me... my mom brought a can of condensed milk, and you can eat it all by yourself, with a spoon.” 

The transformation period for the economy of the independent nation, in which business played a major role, was also reflected in children‘s games: in addition to the traditional “playing house” and “rubber bands,” they also played, for example, “filming advertisements.” To get her own pocket money, the girl decided to sell bags and then chewing gum at the market. She spent the money she earned in a stationery store, “I always bought notebooks and pens there.” She dreamed of becoming a teacher, educator, or writer, but around the ninth grade, when the prospect of future studies was already closer, she chose to study psychology. Her mother was not happy with her daughter‘s choice, believing that it was impossible to enter university on a state-funded basis and that she would not be able to find a job with such a degree, so she convinced Nataliia to enter the Kramatorsk Technological College, majoring in sewing, where she began her studies in 2001.

Between college and nightclubs

Despite the fact that she didn‘t really like her profession, her student years were particularly exciting. She and her friend rented a room in Kramatorsk and got a job, “There was a shop called Zelenyi Svit [Green World]. I worked as a guard and a cleaner there, I had night shifts.“ She spent her leisure time in the traditional way of local youth: going to bars and discos with friends at nightclubs like Nika and Bucks.  

These establishments were located in Soviet buildings: the former Soyuz Cinema, built in the style of Soviet modernism in 1972, and the Polet Restaurant, opened in 1967. She enjoyed her life in Kramatorsk, “It was bigger than Sloviansk, more structured, new (because I lived in the new town), beautiful, warm, cheerful, open, lots of space, lots of greenery.”

Questions born of revolutions 

On December 1, 1991, an all-Ukrainian referendum was held to support the declaration of independence, and Nataliia‘s mother took part in it, “expecting this event to bring about the prosperity of the country, some changes.” Although independence was a turning point, it did not change much on the level of everyday life: Ukrainian and Russian cultural, economic, and political spheres continued to be closely linked, and the feeling of being part of the same country for many years was present. There have been three revolutions in Ukrainian history that have determined the country‘s pro-European direction: in 1990, 2004, and 2013-14. 

For Nataliia Zapishna, the most important of these was the Orange Revolution. It was the time when she asked herself the defining question, “Who am I?” in terms of her ethnic, civic, cultural, and political identities. In November 2013, when the Euromaidan began, she had mixed feelings. She remembered well the disappointment after the 2004 revolution, when “there was a great excitement that we fought for this, and we got this, and there was an expectation that now everything would start to change, but it didn‘t start to change as much as I would have liked.” In 2013, she was working in Kyiv and watching what was happening with some skepticism. However when she realized that “everything was much more serious,” she took action. 

The day after the shootings on February 20, 2014, Nataliia went to the Maidan to see what was happening with her own eyes. Then a Russian speaker, she walked between the tents and talked to people, “I said I was from Donetsk region; it was my own experiment, I wanted to see how people would react to me. I wanted to debunk this stereotype that people from Donetsk are not accepted on Maidan, and everywhere I went, people talked to me, I was accepted as one of their own.” At that moment, she was overwhelmed by a sense of unity and solidarity, “I felt like a citizen of this country.” It was also when she formulated a thought that has accompanied her for the past ten years, “When I hear now that the residents of Donetsk region were not asked, or given a chance to speak, or their opinion was not taken into account, I think it is not true, it is a big manipulation, it is not true.”

“We fall asleep in Ukraine, in our city...“ the first evacuation

Between 2001 and 2014, Nataliia Zapishna got married, gave birth to three children, and received a degree in preschool education from Donbas State Pedagogical University. She managed to work as a kindergarten teacher in Kramatorsk and as a nanny in Kyiv. When the war in eastern Ukraine broke out, she initially decided to stay in the city with her husband and children, even though she was close to the frontline. After the seizure of the city and the executive committee in Kramatorsk, the occupation of the city by Russian troops and militants of the so-called Donetsk People‘s Republic began, which lasted from April 12 to July 5, 2014. This period is etched in Nataliia‘s memory, “We fall asleep in Ukraine, in our city, everything is as usual, and we wake up and take our children to kindergarten, and we see checkpoints on the roads, people with weapons stop us, check our documents.” 

When the shelling became more intense during the fighting for the city, and it became even more dangerous to stay, she took her children and left for Kyiv. A week later, Kramatorsk was liberated. After waiting for the situation to normalize, Nataliia returned. It was then that the social, cultural, and educational spheres in Kramatorsk began to develop. Nataliia got a job at the Donetsk Regional Children and Youth Center. 

Sending things to nowhere: February 2022

On the eve of Russia‘s full-scale invasion of Ukraine, having learned from the experience of 2014, after news of a possible new offensive, Nataliia Zapishna decided against waiting and began preparing for the next evacuation, “I mailed three bags of things ahead of me, sat down and thought, ‚I‘m going to arrive, rent an apartment, and I don‘t have anything there‘. I packed like this: I need at least one pillow, at least one blanket to cover us, one towel.” Since she did not have an apartment in Lviv, where she decided to move to, she sent her belongings at random, “I chose a [post] office in the city center, based on the principle that I would manage to get there and pick up my things somehow.” She left for western Ukraine with her children on February 22, 2022, two days before the full-scale invasion, “I was very afraid that I would wake up in a city that was not my own again.” She initially settled in Lviv, but a year later moved to Ivano-Frankivsk, where she still lives today, in 2024. She works at the Ukrainian branch of the International Research and Exchanges Board (IREX), where she is engaged in informal teacher education.