Наталія Запішна Nataliia Zapishna

У нас був дуже великий дім, який побудував мій батько, і він мав свої знаки: наприклад, на фронтоні даху в нас була літера «З», тобто ми знали, що це «З», тому що це наше прізвище, а коли ми вже дом продали і я вже спілкувалась [з покупцями], то для когось це була вже цифра три. Потім, зліва або справа також на фронтоні було сонце, і в родині завжди казали, що це на честь мами, бо він [батько] її називав Сонечко — Світланка, Світла, Сонечко. Якісь такі знаки були саме нашої родини, батько їх так заклав, і в мене дуже теплі спогади про батьківський дім. І коли я уві снах потрапляю в батьківську хату, для мене це завжди дуже такі добрі, такі теплі сни. Що б там не відбувалось, я прокидаюсь з відчуттям, що дякую, що я там побувала, що я знову там могла побути. Це були дуже великі вікна. Він був двоповерховий, виділявся на фоні всіх інших будинків, бо, мені здається, у нас на сході будинки дуже однотипні. Може, це моя така думка. А він такий був — з архітектурною якоюсь такою родзинкою, особливістю.

Я дуже марила своєю психологією, тому що мене завжди цікавило: чому люди, ми такі однакові ззовні — дві руки, дві ноги, одна голова, — але так по-різному діємо. Завжди мене це цікавило: що відбувається в людини в голові, що одна ось так-от робить, одна стає, я не знаю, відомою на весь світ, а одна якось інакше живе своє життя. Я мамі завжди казала, що я хочу бути психологом. І вона казала: «Ну що це таке взагалі? Ну де ти будеш працювати?». Щось таке незрозуміле було. А це, направду, був період, коли в школах ще не було психологів, в дитячих садочках; це не було, як зараз, нормою. Мама ставила таку [умову]… якось так це пролунало, що якщо батько дасть гроші на навчання, на університет, то ти йдеш, а якщо не дасть, ти маєш розуміти, що у нас немає грошей. Не знаю, чому не було опції, що я можу вступити на бюджет, хоча я дуже добре вчилася. Взагалі це не розглядалося. Якось воно так було поставлене, що університет — це тільки для заможних. Але ще сестра мені казала: «Наталю, чому не вступаєш на бюджет?». Ну, я вже була з такою думкою: якщо тато дає гроші — я йду в універ, якщо не дає — всьо. І тато не дав гроші на навчання. Мама якось так почала зі мною працювати, говорити зі мною, каже: «Наталю, от подумай про швею. Швея — вона завжди підшиє там шторочку, там брючки, у тебе завжди буде жива копійка». І к шістнадцяти рокам, одинадцятий клас, мені вже просто хотілося випурхнути з-під маминої опіки, і мені байдуже було, куди вступати, я знала, що все — грошей немає, то універ — я не можу туди навіть дивитися, і я вступила в технікум — на той час то був технікум — на техніка-технолога швейного виробництва в Краматорську. Потім, вже через багато років, я розуміла, що всі мої однокласники вступили в університет, багато хто вступив на бюджет, і я точно знаю, що я б могла вступити, але у мене навіть думки такої не було. Коли я це вже зрозуміла, для мене це таке осяяння було. Чого не закралося жодної думки спробувати хоча б? Я навіть не спробувала. Тому я вступаю в Краматорськ на техніка-технолога швейного виробництва — і от, це моя перша освіта…

Я продовжила працювати, як і працювала, ми не виїжджали до останнього. І коли були обстріли, вони [діти] були малі: моєму синові було чотири роки, середній доньці — п’ять і дев’ять, відповідно, старшій. Я пам’ятаю момент, коли забирала Улянку з садочка, і це був останній обстріл Краматорська 10 лютого, коли з [реактивної системи залпового вогню] «Торнадо» обстріляли. — Вже це [20]15 рік був? — Да, [20]15, [20]15, все вірно. Я з датами не дуже, тому не дивуйтесь. І я пам’ятаю, що я її веду з садочка і просто такий гул, оці снаряди, але ж вони центр міста обстріляли, ми були на околиці. Але гул просто страшезний, земля гуділа. Я вперше на своєму досвіді відчула, що таке обстріл. Пам’ятаю, я її так за ручку веду, кажу: «Улька, побігли додому». І якось це в гру намагалася перетворити. Я забігаю з нею в найближчу крамницю, і так стою, і дивлюся навколо, і розумію, що навколо мене полиці скляні, і там заставлено все пляшками. Розумію: це не найбезпечніше місце для укриття, і я її вивожу, і ми просто біжим додому. Не стала залишатися в крамниці, туди багато людей набігло. Ми таким чином, весело вприприжку добігли до хати. У такий свій спосіб намагалася вберегти дітей, тобто я не прижимала їх до себе, не плакала, не казала, що все, що ми зараз помремо чи щось таке. Отакий був досвід.

Коли ти вивозиш дітей в Київ… я була зайнята більше, мабуть, якимись побутовими штуками: щоб їх не знудило в машині, щоб у них була вода, щоб їм було комфортно, щоб ми не забули якісь речі, щоб їм було що поїсти. Я більше в це була занурена. Плюс в мене був тиждень вихідний, я розуміла, що за цей тиждень ми маємо встигнути виїхати, я маю їх якось облаштувати і повернутися до роботи. Тобто я вже думала про те, як жити далі, умовно [кажучи]. Коли це закінчилось, ми зраділи, однозначно, ми повернулися. Але в моменті, от цікаво, ви питаєте: «Хто сказав [що місто звільнене]?». Я-от не пам’ятаю цього дня як окремий день в моєму житті, тому що, мені здається, ми до кінця не усвідомили в той момент, що ми назавжди полишили свою домівку. Це щось таке було, не знаю, як уві сні, щось незрозуміле.