Лада Богомолова Lada Bohomolova

Так, ми з бабулею теж шили багато. Фартушки оці, нарукавнички, воротнички. Вона красиві такі робила. С кружев ми їх самі шили. Ми їх там стірали. Це ж їх треба було міняти там, підшивати. Це я теж пам’ятаю. І красиві фартуки. Вона біле оце робила мені праздничний. Це я теж пам’ятаю. — А чому шили? Може, ви згадаєте, чому шили це? Щоб було не таке, як у всіх? — Так, скоріше за все. — Чи тому, що важко було його купити? — Купити можна було. Це було доступно. Але воно було просте і однакове. У всіх. Але оці білі фартуки, їх можна було носить. Та й чорні, мабуть, теж. Ну, це в мене така бабуся. Вона навіть бюстгальтери шила собі. Бо в неї був великий бюст, великий розмір. Того не знайдеш. А вона красиві, такі качествєнні, такі ортопедичні бюстгальтери шила собі. Вона і собі плаття шила. В неї машинка була ця якась чехословацька, по-моєму. І вона називалась «Лада». Ще я пам ’ятаю. І вона ножна така. І вона шила. У неї була в’язальна машина. Вона в’язала одяг там. Вона це любила.

Дітей було дуже мало. Їх не народжували. Це ж тому, що путчі різні, там все таке. І дітей було мало. У нас у дворі було декілька дітей, і були усі хлопці. І ми ще казали: «Що це таке — народжуються діти, хлопці». Кажуть, що якщо вони дорослими стануть, то буде війна. Ну, якщо діти, хлопців стільки народжується. У нас у дворі дівчат майже не було. Хлопці всі були. І це ми гуляли, з дітями у дворі, і там були хлопці. Навіть не пам’ятаю ні одної дівчинки.

Я пам’ятаю прям цей момент, коли я прийшла на урок фізкультури, і оце було. Мені хтось каже з дівчат: «Там Чорнобиль взорвався». Ну, я не знаю, що це Чорнобиль, що це взорвалося, що воно. Ну, типу, це пагано. Ну, і ми так увесь день провели на тому майданчику фізкультурному. Я пам’ятаю, як воно було в той день. Не можу сказати, що це на мене повліяло якось, що ми там облучені були, чи що. Я потім пам’ятаю людей, які отуда поверталися, і вони страждали, і ці онкологічно хворі, люди-чорнобильці, чи це от потім я це якось вже спіткалася. А ось в той момент це було: ну, щось кажуть. Ну, мабуть, страшне розкажуть. — А батьки вдома щось говорили про це? Ну, дорослі між собою? — Ну, мама моя розуміла, бо вона ж санстанція, вона розуміє, що це таке. Ну, не можна ж було, мабуть, їм і в той же санітарній станції розводити особі розмови про це. То вони якісь міри приймали, мабуть, такі, що ми навіть не розуміли. Ось, і що ми, я пам’ятаю, не їздили на відкриті міста якийсь час. Ну, екологічної ситуації у Краматорську моя мама була дуже в курсі завжди. Навіть коли ми покупали дачу, вона знала, де яка роза вітров, щоб нічого з заводів нам туди не несло. То якось мене… я чула це, в школі, ну, якось так, може, по телевізорі. І оці фільми які, і то, що по телевізору показували. Потім, у [20]14-му, у мене було таке, як це сказати, ну, дежа вю, што лі? Я їду машиною на роботу, і пусті вулиці, трава, кущі вище голови, бігають собаки туди-сюди. І людей нема, і я їду по пустому, по пустой вулиці, і я думаю: «Чорнобиль! Ось так, на Чорнобилі, все, що я показувала, то воно на Чорнобилі, так, як у нас було у [20]14-му». Ми, наш магазин, не закрився ні разу, і я їздила на роботу з села, тут, в пригороді, автівкою. І я вже ж це пам’ятаю, як воно було там, як вітер несе все цю траву. І виросла оця трава, виросла трава. Вона ж завжди — косять, все вбирається. Наразі теж вбирається, прямо вони постійно капашаться, вони ці квіти висаджують, вони-то вбирають, багато цьому приділяється уваги в місті завжди. Ось, і для мене це була така картина, я це дежа вю, думаю: «Глянь, Чорнобиль, прям, вообще». Так я себе відчувала на той момент. А тоді, ну, та, ну, Чорнобиль, я слушала, як усі. Не можу сказати, що мене так ета зачепило, як там людей у Києві чи там десь. І, як я розумію, ця туча, вона не радіоактивна, вона не дуже нас зачепила, настільки, наскільки інші міста.

Ну, найти [житло] було важко дуже. І нам допомогли. Як би то є така хата, де ми поїдемо, там металеві двері, вікна пластикові і забор, типу, той же є. Але фото нам не присилали ніяк. Людина каже: «Та за комуналку, там за ремонт і нині нічого особливо не треба». А потім, коли прислали нам ці фото... Там внутрі, ну, навіть стеля тече. Ми би зробили [відремонтували]. Але треба хоч би тиждень, щоб це зробити. А де ми випустимо тих наших собак? Їх біля тридцяти, якщо всіх разом. Ще й цуценята. Ми їх в падвал в шапках носили з мамою, так в шапку складали, носили і мамаша з нами слідувала. І ми отримали... Уже газель у тих зібрана. Мій син з собакою, з котами і мій брат з собакою, з кішкою і павуком вже приїхали до нас. А ми отримуємо оці фото. І ми в такому шоці були. Це була уже 11 година вечора. І я була в шоці. Я давай істерично шукати нове місце, куди ми поїдемо. І завдячуючи кінологічній спільноті. Я написала в чат. Таке майже офіційне таке повідомлення. Чат керівників клубів українських. Наш чат. Я написала, що: «Військова адміністрація міста наполягає про евакуацію. Тра-ля-ля. Тра-та-та. Але те приміщення, де ми... Воно не підлягає, ну, не житлове. І якщо хто знає де, допоможіть [знайти]». І всі стали мені кидати якісь посилання. Де що хто бачив. Одна жіночка, ото ж з Крапівницького яка, вона каже. Дзвонить чи пише вже. «Напиши мені, скільки собак і людей в тебе». А я поки щітаю собак, я їх ніколи не щітала. Ну, вони у мене якось самі наросли, як той дом. І я не знаю, скільки їх. Я знаю, що оце той і той. І я це їх поки перещитала, щоб написати, вона мені вже дзвонить. А я не можу розмовляти. У мені отут комок. «Не реви, кажи, скільки людей, скільки собак. Не реви». Я там, ну, в общем-то, сказала. Говорю, так і так. Ми вже зібралися. Вона: «Їдь. Я знайду. Виїжджай. У мене там є людина. І ще, якщо не так, то я ще знайду. Виїжджай». Вона така жіночка і є. Вона конним клубом там завідує і собаківництвом, і така вона, і діти в неї десь там в поліції. Ну, в общем, вона така. «Я знайду. Не переживай. Виїжджайте. Не переживайте». І ми поїхали. Ми поїхали вночі. Ну, зранку, по-моєму, ще якось так. Так, ми домовилися, що ми в п’ятій ранку виїжджаємо. Ми цим караваном поїхали всі.