Марина Демко Maryna Demko

І вже десь в одинадцятій дня він мені дзвонить і каже: «Марина, мене поранили і мене намагаються вкрасти». І я йому кажу: «Це жарт такий чи що?». — «Марина, це серйозно, прийшли люди, вони от там такі». Я говорю: «А ти як? Вони тобі дозволили говорити?» — «Я закрив, встиг [зачинити] калітку, і собаки — я в сусідському дворі, там дуже великі собаки злющі, — і вони поки що їх затримують, але ж вони зараз зайдуть. Щоб ти знала, що вони намагаються мене забрати. Вони мене поранили зі зброї». Я от просто не знаю, от піді мною якась прірва. Я не знаю, я як лечу десь. Я не розумію, що мені робити. Я в нього питаю: «Що мені робити?». Він каже: «Дзвони в міліцію». І кладе слухавку. Він щось мені розказав, що приїхала така машина. Такі-то, стільки-то людей там, «вони вистрілили в мене з автомата і зараз хочуть мене забрати». Я починаю названювати в міліцію, а тут весь мій колектив. Ми поїхали на базу нашу святкувати колективом. Бо це 8 травня, в нас робочий день, але ж ми вирішили таким колективом поїхати. — То ви за містом були? — Так. І всі розуміють, що щось відбулося. Я кажу: от в мене така ситуація, що мені треба швиденько подзвонити в міліцію, я не можу додзвонитися. Мені дають якийсь номер, на який можна додзвонитися, мобільний, не 02. І я дозванююсь до чергового і йому розказую. Він слухає уважно мене, а потім питає щось, не пам’ятаю вже, яка фраза була. На кшталт того, що «ви щось курили зранку?». Я розумію, що він мені не вірить. Я розумію його зараз, чому він мені не вірить. Бо в Макіївкі на той час було все спокійно. Нічого там не відбувалося, ніяких мітингів, нічого. Ніяких збройних формувань не ходило і так далі. Я не знаю, що мені робити. Що мені робити з цим, що відбувається. Потім мені ще раз подзвонив чоловік. Каже: «Все, я вже не можу більше говорити. Зараз вони вже увійдуть, бо вони постріляють цих собак. Вони ввійдуть все одно, то зараз сусідка їх впустить. Собак закриє. Але ж щось намагайся, комусь дзвони, десь звертайся і взагалі біжи. Виїжджай з Маківки, бо вони будуть і тебе шукати». Потім мені через деякий час… я вже намагаюсь знайти транспорт, щоб виїхати десь в місто. І звонить мені з лікарні лікар-хірург. І каже: «Вашого чоловіка до нас привезли з пораненням вогнепальним. Ну, він живий, там все буде добре. Але ж така ситуація, що тут все складно. Тут вже його охороняють ці люди».

І от 1 березня, до речі, коли я приїхала на цей мітинг — директор все ж таки вмовив, що це не буде політичним і якщо ти хочеш мене підтримати, то ти маєш приїхати. Я думаю: ну поїду, підтримати директора треба. Приїжджаю — або недочула, або щось не захотіла почути. Я приїхала на донецьку площу, цю центральну площу Леніна. І я бачу біля цього Леніна розгортається якась подія, якась сцена. Люди зі сцени щось кричать, купа російських прапорів. Оці збиваються біля цих, купи цих людей, ходять люди в пов’язках. І вони як собаки в стаді, вони збиваються в стадо, в кучу. Оце зі сторони дивишся — це страшно. Я вивчала психологію, я ніколи не практикувала, але все ж таки знання в мене є, бо я не за гроші вчилася, своїми знаннями. Я пам’ятаю оці методики, методи, як управляти толпою. Я це читала тільки в книжках, так скажемо. Насправді не бачила. І тут я бачу це на власні очі. Зі сторони, як це відбувається, ця толпа, її збивають. Вони викликають якийсь там лозунг. І вони починають отак-от розкачуватися ці люди, кричать. Це таке враження страшне. Мені так страшно. Я не знаю, де мені подітися. Я бачу, що стоїть міліція. Вони кучкуються окремо від всіх. Але ж вони просто спостерігають. Вони не приймають в цьому участі. Вони не намагаються це розігнати. І я біля них оце встала. Мені здалося, що це саме безпечне місце. Я спостерігаю за цим. Дзвоню до своїх колег. Я кажу: «Що це відбувається?». Вони кажуть: «Та нормальний мітінг». А вони, виявилось, зовсім в іншому місці. Я приперлася не туди, де потрібно. Але ж побачила оцю страшну подію 1 березня, коли вони губернатора обрали, чи як вони там цього, ця товпа. Їх не так багато було там, але ж якось виглядало це дуже дивно і страшно.

Ні, коли я з ними [батьками чоловіка] познайомилася, це вже не було заборонено. Бо це [19]88 рік, це вже була «перестройка», вже багато чого з’явилося, але ж його було досить мало. — А що вони читали? — Різне... І навіть того ж самого Булгакова, і Солженіцина, і різних там журналів, дуже різних було, і навіть саміздату якогось купа надрукованого. Вони все це читали. Для мене це така була новина, бо мій батько колись мені казав, що Сталін — це якесь таке божество. Він вірив йому. І тут як би цей світ якось руйнувався в моїх думках і очах. Для мене це було складно. Але ж… Я не можу сказати, що я лякалася цього. Це було цікаво. І це було для мене таке все нове і незвичне.

Бабуся якось розповідала, що вона мала йти на роботу в колгосп, але ж це було дуже відповідально. І ти не можеш захворіти або не прийти, запізнитися. Можна попасти навіть в тюрму за це було. І вона розказує, як в них прямо в хаті жив тільонок новонароджений. Було холодно, він народився рано, і їм довелося взяти його в хату, щоб він не замерз. І от тільонок цей за ніч взяв її спідницю, втоптав в якусь щілину в підлозі. І вона не могла знайти цю спідницю і не могла піти на роботу, в неї іншої не було. Мені тоді вона розказує це, як їй було страшно, через те що, якщо вона не прийде на роботу, її посадять в тюрму, її можуть в лагері якісь… Там їх зсилали за це і так далі. В неї троє дітей тоді було. І вона дуже боялася цього. Вона знайшла ледь краєшек цієї спідниці, витащила її, вона була дуже вся ізім’ята, і вона пішла на роботу, встигла, таке щастя було. Я не розуміла, як це так буває. Мені здавалося, що ми живемо в такій країні великій, що не може бути такого, щоб так до людей ставились. І щоб була така бідність, що людина не мала якогось запасного одягу. І батько розказує, що в нього не було штанів нормальних, щоб в школу ходити. Довелося піти зі школи, почати працювати.