Oleksandra (Lesya) Krypyakevych (Tsehelska) Олександра (Леся) Крип'якевич (Цегельська)

* 1944

  • - А батько крім цього, що він працював, виконував свої священицькі обов’язки? Обов'язково. Оце я вам хотіла сказали. Це є центральна лінія в моєї сім'ї. Бо воно віддзеркалювало на все, що ми робили. Чи я гобелени ткала, чи мій брат був викладачем у медінституті, чи той грав на скрипці, чи сестра фармацевт. Усе від того починалося. То був основний моральний стержень. І ми були армія співпраці батька. Як у нас був обшук, то кожен знав, що він має робити. Заходить 12 людей, тупають. То брат знав, що він має добігти до вікна і через шнурок спустити всі плівки, закрити вікно. Мама знала, що в нас є таємна табуретка і там є всі зошити, що тато навчає семінаристів підпільних і мама сідала на ту табуретку, а вони все навколо шукали і не знаходили. Так шо кожен із нас знав, що робити і що говорити. – А в Сибірі міг хрестити дитину? Так, на Сибірі в нашій хатинці правились Літургії. І до нас приходив отець Смаль. Приходив професор Бойко, приходив Заболотніков і приходила бабушка Шварц. Я Пам'ятаю молитвенник того старообрядця – чорний і пам’ятаю, як він був відкритий і пам’ятаю, як там було написано – руская католическая церков. Оце я запам’ятала єдине… Бабушка Шварц - була така німка, із рум’янцями і з кошичком... все приходила, а в кошичку вона носила тістечка. Тому ми так любили, як бабушка Шварц приходила. І там правилась Літургія. До причастя кожен хрестився по-своєму як міг, але то було колосальні хвилини радості. І тато все говорив проповідь: як ми були підлітками, то ми на то не звертали уваги, а прийшов час, коли я ці слова почула. Я почула, як тато після проповіді все казав: ви побачите, як ця імперія розвалиться. І ви побачите, як наша церква стане во славії. І побачите, як ворог буде поганьблений. Ото були останні слова після Літургії. То на Сибірі, то було в будиночку. А тато правив і на пеньку в лісі, і як в тюрмах оркестр їздив у рами, то ...Тато і азбуку морзе освоїв, естонську мову освоїв і часто по трубі стукали-сповідали, через унітаз, через парашу вверх -вниз. Сповіді були винахідливі та неймовірні. І на Сибірі були такі випадки, знаєте, як помер старий священик, а все село втратило духовний центр, а не могло зупинитись, як ми без Бога - і тоді ставили стілець, а на нього епітрофіль священика, який лишився клякали і пред ним сповідались.

  • У той час ми були разом із бабцею і всі. І тоді, коли одного разу приїхала машина вночі і я пам’ятаю, що стукають тако сходи, так як у нас на обшуках так багато чобіт по сходах дерев’яних, і потім зайшов солдат і шинелі, то я пам’ятаю. І каже: «Старуха, одівай своих щенят, машина ждет!». І час від часу він вигукував: «Скорей, старуха, скорей». Моїй бабці було 50 років. І вона була так дуже вродлива, як Софія Лорен. Вона була дуже гарна бабця, така панна Золочинська (…) І бабця одягає мою сестричку у білі колготочки і вона плаче. Їй – 3 роки, а мені – 5 років. Ну, а брат сумно одягається сам, він уже школяр. І оце пам’ятаю, як ми вбрані, бабця ще бере і тягне якісь мішки. І баночку з молоком. І на машину таку звичайну, якою возять гній і сміття нас садять на ті мішки і тако ми сидимо. Я пам’ятаю як та баночка стояла і солдат заліз і копнув ту банку. І так молоко розтеклося по тій.. і місяць світив.

  • І тому оцей страх, ота травма, оті стреси, які зазнавали ми діти, вони лягали на наше життя і фактично позбавляли нас дитинства. Тому що батька забрила і всі роки забав, які ми мали з батьками, не існували. Бо наприклад, у 3 роки, 5 років, 7 років зовсім інакше батько бере тебе на руки, шось з тобою говорить грається і так дальше. І оце період, коли ми не бачили батька, то тих 7 років, поки він там сидів у тюрмі, а потім приїхав до нас на Сибір. То був - я ніколи про це не думала, а воно прийшло до мене в голові, бо я знаю як батько прийшов, то ми його навіть не впізнали - якийсь дядько прийшов. Тільки брат старший пізнав його вже тоді, коли він уже був у хаті. І він тоді притулився до його ноги і боявся відпустити, шо вже є тато коло мене. А фактично, як він ішов в зимі: я через вікно дивилася і сніги-сніги і бабця послала його з баночкою за нафтою. Бо було опалення тільки тими нафтовими лямпами і він з тою баночкою йде в тому тунелю зі снігу, бо сніги там у Сибірах, а ми жили не в місті, а в рабочем посьолкє, так воно називалось. А назустріч якийсь мужчина із саночками – везе якийсь пожиток. І так я ото це побачила і запам’ятала оту картину..вони себе не впізнали... батько сина не впізнав. Якийсь хлопчик поїхав. Одним словом, тато садив мене на коліна і ту дитячу забаву, коли трирічну дитину можна так бавити. Казали: їде пан на конику сам,а за паном хлоп, а на конику гоп. Отаку забаву. Але то коли мені вже було..коли мені вже було - я вже підліток і тут тато зі мною таке виробляє. Я думаю, що він робить. Чому він це робить..Отже ті пропущені роки забав, а тато лишився на тій стадії, бо кожен батько разом з дитиною розвивається. Входить в його світ дитячий і разом із ним бавиться.

  • Celé nahrávky
  • 1

    Lviv, Ukraine, 15.07.2020

    (audio)
    délka: 02:24:36
    nahrávka pořízena v rámci projektu Memory of Ukraine
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

Культурна діячка та волонтерка Олександра (Леся) Крип‘якевич: арешт батька та втрачене дитинство

Богдана, Олександра та Андрій Цегельські
Богдана, Олександра та Андрій Цегельські
zdroj: Personal archive of the witness

Олександра (Леся) Крип‘якевич, дівоче прізвище – Цегельська, народилася 27 травня 1944 року у місті Стрий у родині Марти та Артемія Цегельських. Батько - священик УГКЦ. У січні 1946 року співробітники НКВС арештували батька за відмову перейти у православ’я і через рік засудили його до 5 років позбавлення волі. У 1949 р. під арештом опинилася вже мама. У 1950 р. радянські солдати й всю родину у тому числі й маленьку Лесю вислали на Сибір. У 1956 р. після реабілітації батьків сім’я повернулася із Томська у Львів. У 1970-1980 рр. дім родини Крип’якевичів став місцем видання, поширення і переховування нелегальної літератури, конспіративних зустрічей дисидентів і колишніх політв’язнів, а також пізніше осередком зародження перших структур Народного руху України (НРУ). Продовжує громадську діяльність у Львові.