Myroslav Marynovych Мирослав Маринович

Ми наступного дня поїхали до Конча-Заспи, познайомилися з Миколою Даниловичем Руденком, і він нас, ну радісно привітав і прийняв, поро… переговорив, розпитав про нас і так далі, і так ми стали членами Гельсінської групи, він включив нас у декларацію, яку він якраз мав розповсюдити, і… зараз, перепрошую, чи то була… у кожному разі, мій підпис під декларацією є, але я вже не пригадую, в який момент. Ми домовилися, шо все, ми вступаємо… в групу, і через кілька днів, коли увечері, ну вночі прозвучала інформація радіо «Свобода», що в Києві утворилася група, членами групи стали такі-то такі-то, бо в декларації були наші прізвища і наші адреси, це не була підпільна група, це ми оголосили, що ми не за… ми не ставимо питання про зміну влади, а тільки про права людини. І як тільки оголосили наші прізвища, наші прізвища, змінилася ситуація. Я просто дивуюся, як КГБ не від… не вловило того моменту, коли ми їздили, коли ми підписали, десь у них це, видно, проскочило, тому що, як тільки оголосили по радіо, на другий день вранці, я тоді… я часто ночував разом з Миколою в його сестри Таміли у Києві, бо вона жила в самому Києві. І е… я виходжу, щоби йти на роботу, в видавництво «Техніка, а на е… ну в дворику стоїть авто, і я виходжу, щоби йти праворуч, там де авто, і я починаю йти, а авто так від’їжджає, засвітивши фари. Тобто я йду, освітлений фарами, так, то тиск такий психологічний, я йду, і вони відступають, відступають, але весь час я освітлений тими фарами. Я це дуже добре розумію, шо це КГБ, і з того часу почалася ну прицільна психологічна атака. Вони ходили за нами по п’ятах, як кажуть.

Тоді ніч, ніч була характерна тим, що час від часу хтось з в’язнів просився в туалет, а в туалет можна було йти тільки один раз вранці. Тобто це твої проблеми, якщо ти хочеш раніше. І весь час одна і та сама картинка: хтось проситься, проситься, проситься, а потім затихає. І як він там вирішує вже справи, я не знаю, але… цей, слава Богу, мені не довелося. А тоді вранці так звана оправка – оголошують, шо буде оправка. Ну і тут нові гострі враження і перша наука в’язня, яка була для мене дуже важливою. Отже, ну оголосили оправку, шо зараз будуть водити, добре, я приготував рушник, зубну пасту, щітку і мило. Ну і стою [сміється], чекаю. Мені зараз смішно, шо я… в мене… я тоді не доганяв ту ситуацію, ну чекаю. Відкривають вони мою клітинку, і цей прапорщик, наглядач той побачив це все, шо я тримаю, і починає дико матюкатися. А я стою і не розумію, що я зробив погано, шо я зробив не так. Ну але бачу по погляду, шо його дражнить те, шо я тримаю. Та думаю, добре [сміється]. Ну я відклав і йду так, без цього. І тоді вже по… починаю розуміти, в чому річ. Ніяке миття не передбачене, для нього вигляд зубної щітки і пасти – це як червона шма… шмата для бика, тому шо це означає, шо я людина. Забудь про те, що ти людина, ти вже не миєшся, ти… тебе просто вже везуть як, як тва… тварину, от, і що було дозволено – це він так от стоїть з цим… автоматом перед туалетом, я… хочу, щоби ви подивилися, стоїть автомата і каже: оправляйся. А дверей немає.

“Але на той час якраз я познайомився у Києві з новими друзями, передусім з Миколою Матусевичем, в нас була просто з… одна спільна приятелька, вона мене запросила до Києва, і я приїхав, і потрапив в середовище українського Києва. Воно було невелике, воно було згуртоване в той час, е… і я пригадую собі, зу… зустріч була біля ме… метро «Більшовик», і я при… підходжу, і бачу море українських вишиванок. Ну це був такий шок для мене, я навіть у Львові цього не бачив, а в Києві бачив. Це таке: ну душа зразу потягнулася до цих людей”.

на зламі 76-го року, а в березні 76-го року ми влаштували КГБ вже таку оща… останню, як виявилося, прощальну акцію непокори. Бо це був Шевченківський вечір, от, у Київській філармонії, на який ми пішли, добре розуміючи, що 76-ий рік це час такої розгулу брежнівщини, і там нічого українського не буде. Але пішли, повнісінький зал філармонії, бо люди таки були спраглі чогось такого. Ну починається вечір з того, що виступає Микола Шамота, такий ну… ше ну українець, але продажна така ш… шкура, як то казали, е… літературознавець, і він виступає з доповіддю про Шевченка, але це була фактично доповідь про Леніна, як Ленін шанував Шевченка, як він навіть пішов на вечір Шевченка у Кракові, хоча цей вечір був з націоналістичним душком, ну і так далі і… в такому стилі. Тоді починається концерт, який мав дуже цікаву закономірність: жодного вірша чи пісні на слова Шевченка українською мовою. Якщо пісні, то тільки народні, якщо українською мовою, якщо Шевченко звучав, то російською мовою з «Дневника» Шевченка, бо він писав його російською мовою. Тобто о…оці цитати читали, але російською мовою, бо так написано в оригіналі. Ну поч… почалася, почався антракт чи, як то сказати, перерва, ми з Миколою домовилися, шо, оскільки знаємо, шо так буде до кінця, ми домовилися, яку ми зробимо демонстрацію. Тоді справді так було до кінця, під кінець заспівали якусь одну пісню, я вже не пригадую яку, люди скандують «За-по-віт, за-по-віт». Вони тоді оголошують якусь пісню про партію, що людей взагалі шокує, от, і все, кан… канцерт окончен, ті, вони українською говорили: концерт закінчено, розходьтеся. Ну, люди починають виходити, тоді, так, як ми домовилися, я вискакую на сцену, підхожу до мікрофону, кажу людям: зупиніться, і починаю говорити приблизно таке: що ми почули від нашого лектора сьогодні на початку, що Ленін шанував е… Тараса Шевченка, і при цьому ми маємо пам’ятати, що Ленін любив не тільки «Апасіонату» Бетховена, але і «Заповіт» Шевченка. Отже, давайте заспіваєм «Заповіт» Шевченка [весело]. Ну, люди зразу, я бачив в перших рядах, усміхаються [сміється] аж до вух, всі зрозуміли той поворот такий, кивають головою – так-так-так. Фортепіано стоїть посередині е… сцени, я підхожу до фортепіано і хочу взяти перший акорд, шоб заспівати «Заповіт». До мене підбігає жінка і ну просто сичить так тихо: Прекратите сейчас же! А обертається до людей: Концерт закінчено! Концерт закінчено! А мені тут тримає руки і не пускає, шоб я взяв цей акорд. Ну, битися з жінкою на сцені я не буду [сміється], ну то я піднімаюся, розвожу руки, цей… я нічого вже не можу зробити, тоді вискакує на сцену Микола. Підходить до мікрофону і перше, шо він сказав, це «Люди, вам не соромно?» І весь зал, весь: «Соромно» [сміється]. Ну і все, і тоді ми зрозуміли, що зал наш, ми зіскакуємо зі сцени, нас оточують люди, ми починаємо співати «Заповіт», і починає співати увесь зал. Ті бігають, кричать, не чути. Тоді що вони роблять, починають блимати світлом. Ми не реагуємо, співаємо. Тоді вони виключають світло взагалі. І цим роблять страшну психологічну помилку, бо «Заповіт» у темному неосвітленому залі голосом усього залу звучить колосально, це було таке пережиття, знаєте, співати той голосний «Заповіт» і темрява [посміхається].

22 травня 73-го року, я закінчив інститут 72-го року, а в травні 73-го, вже працюючи на заводі «Позитрон» у Франківську, я полетів у відрядження до Києва, в той… в той час, вірніше я полетів трошки швидше, десь, може, 20-го, але 22-го я ще був у Києві, а це особливий день для українського Києва, тому що в той час була традиція, яка зараз фактично відійшла, я не чую, шоби люди дотримувалися, та й я вже сам не… не дуже дотримуюся, а в той час 22-го… е… травня збиралися люди до пам’ятника Шевченку, збиралися українці, патріоти для того, щоби вшанувати Шевченка в день перепоховання його на рідній землі. Але оскільки цю ідею, цей заклик збиратися саме в цей день подала українська діаспора, то це вважалося бандерівською акцією. Кожен, хто йшов 22-го травня, розписувався в тому, шо він націоналіст, бандерівець і так далі… І підлягав якимось покаранням. На той час уже розганяли усі демонстрації, які були… тобто ті мітинги чи як то… зібрання біля пам’ятника, які були ввечері. А тому ми, знаючи, що можуть розганяти ввечері, ми пішли 22-го травня вранці. Ми – це Микола Матусевич, Наталя Яковенко, історик, знана сьогодні, тоді ще молода, і я. Ми втрьох пішли з квітами до пам’ятника Шевченку і постояли, ми там не робили ніяких демонстрацій, тільки стали, постояли і відійшли. Навіть не співали «Заповіт» чи ше шось там, ми просто постояли і розійшлися хто куди, тому що мені зокрема треба було їхати в Жуляни, щоби вертатися на Франківськ. Я приїжджаю в Жуляни, і мене хапає мілі… по… міліція, тоді ще не поліція, заводить у відділення, обшуковує і ставить таке сакраментальне питання: с какой целью ходили к памятнику Шевченко? [зі сміхом] Тобто я розумів, шо причина затримання –саме той візит до Шевченка. Більше я не пам’ятаю вже, шо я говорив, шо вони говорили, але оцю фразу я запам’ятав дуже добре. Ну і ця інформація потрапила до заводу мого у Франківську, мене викликає наш заводський кагебіст і дуже жорстко починає зі… зі мною говорити, бо це вже в їхніх очах виглядало як афронт, шо тут ми вас вмовляли, а тепер вже ви, ми бачимо, що ви йдете проти нас. І він каже так: имейте в виду, кто не с нами, тот против нас. А мені вже на той час все набридло, і я сказав так: добре, я буду проти вас. От, сам не знаю звідки в мене це взялося, то тільки молодість може отакий імпульс дати, е… я це сказав і… і все, і я називаю це днем народження мене як дисидента.