Ольга Сергеєва Olha Sergieva

«Вона мене не зачепила. Не зачепила. На той момент, навіть не знаю, я не відчула різниці. <…> було таке непорозуміння — навіщо то, що з тим робити… що тепер з тим всім треба робити. Тобто воно фактично і не дуже <…> проявилось зовні. Тому що в якийсь момент нічого не було змінено абсолютно. Тобто було так, як і було. Да, ми там знали, що у нас тепер… Була купа питань: а шо ми тепер будемо нові паспорти робити? А шо тепер робити? А які в нас гроші? А шо там… Ніхто нічого не знав, і воно якось так, мені здається, що ми отримали ту незалежність, абсолютно не будучи до неї готові. Тобто нам просто так от — хлоп — і впало в руки. Ми, як той пітєкантроп, не знали, що з тим робити, з тим колесом. Крутили, крутили, нафіга воно, що воно, яка цінність того? Ми не дуже… Я думаю, що небагато людей віддавало собі взагалі… не розуміли, що вони отримали. Було багато питань: нафіга? А шо, а шо з тим? Зачєм?»

«В мене були величезні очікування від Помаранчевої революції, величезні. І спостерігаючи за людьми, тобто… В нас відбулось… В нас змінились люди і не змінилось керівництво. Тобто не то шо керівництво… не змінились ті, які прийшли до влади. <…> Люди змінились. Тобто то було дуже видно. І недаремно кажуть, що оселедець, риба гниє з голови. Люди змінились, вони хотіли змін, і якщо би керівництво змінилось всередині себе, я думаю, що ми пішли би дуже далеко. Ми би не мали зараз війни, і я думаю, що ми, може, були би більше економічно стабільніші, ніж Польща. Для мене то так. То що, як спаплюжило керівництво держави ту довіру, в що воно її перетворило — вбило мої ілюзії відносно влади взагалі. Відносно віри в то, що можна змінити людей у владі, при владі. <…> Я стала цинічна. Дуже».

«Був пункт, де приймали колись допомогу. Я прийшла <…> допомагати. Там були розгублені абсолютно дівчата, які самі не знали, що робити. Була така відчутна розгуба. <…> Я залишила їм свої дані, що якщо буде потрібна допомога, то я готова, а вони хлопали очима. І я просто вирішила посидіти в углу <…> Було зимно, я притиснулась до пічки. І прийшли два хлопця, молоді абсолютно, такі, ну зовсім молоді, дев’ятнадцять. І вони теж розгублені, кажуть: “Ми збираємось… ми з медичного, якби вчимось на лікарів… збираємось на Майдан. Прийшли тут питати, бо нам треба наколінники, може, броня… каски, хоч щось, там стріляють”. А дівчата теж кажуть: “В нас нічого немає”. І я вже зрозуміла, що я знайшла своє завдання. Я їх забрала до себе, відвезла, нагодувала, бо вони не львів’яни, і ми їх з чоловіком вдягнули. В чоловіка був бронежилет, каски, я віддала їм наколінники, в нас тільки дитячі були, що вони їздили на роліках, я віддала їм наколінники, светри, якісь там млинці я їм смажила в дорогу. В общєм, короче, я їх всиновила. Вони сказали, що їх батьки не знають, що вони поїдуть. Я сказала, що на цей момент я їх мама і вони мені мають дзвонити зранку і ввечері кожен день. І якщо вони не будуть дзвонити, то я приїду і дам по жопі. Ну, і вони дзвонили кожен раз, передзвонювали, казали, що… все добре <…> З тих пір ми... Вони вітали один одного з днем народження, з тими всіма святами. Зараз один воює, а другий вже загинув. [Їх звали] Петро і Максим».

«Ми стали нацією. І нація — то не те, якою мовою ти розмовляєш. Нація — то такий організм, який… в мене є рука і є нога, то різне, але то одне. І так само я рахую, що ми нація, що ми можемо мати… хтось католик, хтось греко-католик, хтось іудей, але ми українці. Хтось розмовляє українською, хтось вдома розмовляє російською, але ми українці. Все залежить від того, як ти себе ідентифікуєш на цій території. Ти гість чи ти господар? Якщо ти господар, в тебе має бути чисто, світло, тепло, ситно, і любому, хто прилізе до тебе зі зброєю, ти даш просто відпір… не знаю, не вб’єш, но просто даш в лоба. Або так шо, а давайте тут прогнемось, а тут ми посунемось, а тут — та ми можемо потерпіти. Нє-нє-нє, ви заходите до нашого помешкання з брудними ногами, ну нічого, ми потім приберемо. Нє. Так вже не працює. Нація — то честь, гідність і сила дати відсіч. І я думаю, що коли хлопці повернуться, після Перемоги, я думаю, що нам буде не стидно. Маю надію, що ми не зіпсуєм то».