Іван Сірий Ivan Siryi

«Перед Мирною ходою сталося так, — ну, я не знаю, силою Божої волі, напевно, — що в мене захворів син. І телефонують мені з дому, що так і так, хвора дитина.» — «Це коли було?» — «17-го, 17-го лютого, якраз день перед Мирною ходою. Я сказав хлопцям, кажу, є можливість їхати, тому що там буси тоді возили безкоштовно людей туда-назад. Кажу: “Я їду додому, тому що мені конче треба, але якщо буде силовий метод розгону, я обов’язково поверну”. І я приїхав якось зранку, зранку я приїхав вдосвіта, а десята чи одинадцята година — мені вже телефонували з Майдану, що вже в Маріїнському парку б’ють людей». — «Це було 18-го [лютого], так?» — «Так, то було 18-го числа. І 18-го числа я вже почав обдзвонювати всіх людей, бо ми тоді комунікували дуже сильно. Тоді була якась така об’єднаність і підтримка... 18-го числа ми виїхали до Києва. На Житомирській трасі стояли КАМАЗи, загружені деревом, які мали перекривати нам трасу, нам дорогу. Стояли патрулі поліції тодішньої, ДПС чи як вони там? Дорожньо-патрульна служба називалась. Ми приїхали 18-го вночі, і я не впізнав Майдан. Палили всьо: з палаток виносили всьо, що було, тільки для того, щоби стримати отой “Беркут”, який вже прижав людей до самої сцени. Ми їхали і телефонували до хлопців, які там лишалися, — вони вже з нами прощалися. Ми їхали, ми вже були під Житомиром, ми говорим: “Тримайтеся, хлопці, ми їдем, ми вот-вот”. Вони вже дехто вже з нами прощався, тому що думали, що вони не вистоять».

«Був один такий випадок, сам не можу того пояснити... Я забрав у когось щит, — я ще тоді не мав щита, щит я взяв вночі в Михайлівському соборі, другий...» — «Металевий, так?» — «Та. Тоді я йшов з пластиковим щитом, і ми мали такі саморобні гранати — велика петарда, також вона була обмотана чимось, і коктейль [Молотова]. Я перескочив через барикаду, прикриваючись щитом, почав наближатися до стели. Встиг підпалити з-під ніг, — ну всьо горіло під ногами, — встиг підпалити коктейль, кинути тоді в стелу. І я відчув, як два постріли, напевно, з резинових куль, попали мені в щит. Я почав відступати, відступати, обертаюсь, і я забув те місце, де сходив з барикади. Уявляєте собі, що таке барикада? Барикада — то є неприступна штука. Якщо мені вдалося в одному місці її подолати, то тоді в силу емоцій, дезорієнтації я повертаюсь назад і не бачу, як мені перелізти назад. Я підійшов просто до барикади і хлопці [з Турки] мене взяли за броник, отак за лямки, і просто витягнули назад. Таке було протистояння».

«На якийсь момент стала така пауза, але вже були вбиті. Вже були вбиті на [вулиці] Інститутській. Тобто одні снайпера стріляли… От, допустім, я знаю Олександра Лабецького, який також мав поранення в сідничні м’язи. Тобто були снайпера, які стріляли по рухомих частинах тіла для того, щоб побити, просто поскладати. Були снайпера, які стріляли в голову. Були снайпера, які стріляли в серце. Були снайпера, які стріляли в око... Там неможливо було, там просто йшов, переступав через них і дивився, хто ще руку тягне догори, хто ще був живий, кого ще можна було врятувати».

«Коли ми занесли [Василя] Галамая в готель “Україна”, тому що тоді вже в готелі “Україна” було дуже багато, їх зносили всіх туда, мертвих і поранених. Я не пам’ятаю, хто з якихось молодих медсестер, — ми його принесли, лишили, — і хтось мене зловив за руку і просив не йти. Просто просив не йти. Я зрозумів, що... Каже до мене: “Ну шо ти там зробиш з бітою, зі щитом? — каже. — Там снайпера вбивають! Не йди, — каже, — помреш”. І десь воно мене врятувало».