Юрій Вовкогон Yurii Vovkohon

«Коли бойові дії загострюються, то люди ставляться до тебе як до героя. Тільки страх проходить — ну, ставляться як… Я в принципі після революції розумію, що це закономірно, що ніхто сильно не буде перейматися твоїми проблемами, і нічого особливого і не чекав від суспільства. І хлопці-зесеушники казали, що на першу ротацію приїжджали, то вітало пів Львова із квітами, а через рік приїхали — і ніхто не зустрічає. Так воно і є. Так у людини мозги працюють, проти цього не попреш. Я розумів, що будуть казати: “Ми вас не посилали, та вам хочеться воювати, то ви собі й воювали”. Та і в принципі не сильно воно мене засмучувало чи бентежило. Я розумів, що я роблю і для чого роблю. Мене цікавить думка тільки окремих людей, яких я поважаю, і найближчих друзів. Я зі школи слухаю метал і особливо за суспільним одобренням не ганяюсь».

«Робити фестивалі і воювати — це, напевне, найбільш правильно для творення якоїсь спільноти. Я взагалі якось так свого часу дойшов до того розуміння, що Україна творилася поетами і воїнами. Так воно і є. По суті, у нас цей натовп, з натовпу народ можна перетворити тільки якимись спільними емоціями, спільними думками, і це якраз є завдання культури. І людей треба… люди мусять відчувати, що їх підтримують, що вони рідні, оцю єдність, оцю, не знаю, взаємну довіру, відчуття спільноти вони відчувають на фестивалях. Напевно, на футбольних матчах ще якось відчувається. На революціях і на війнах. І ще телевізор. Але телевізор у нас не виконував цієї функції, і воно вже віддалено, не настільки людей поєднує, як живе спілкування. І от якраз невловна ця атмосфера єдності, спільності, доброзичливості, яка мене затягнула і яка із нас робить народ, — от я її відчував на “Флюгерах”, в Шешорах на “Шешорах” — великих опен-ейрах, коли ти п’єш пиво, передаєш далі, воно десь губиться і тобі хтось невідомий передає ще якесь наступне. Це, звичайно, переносить не тільки культуру, а ще й герпес, і, можливо, в цьому теж є логіка якогось єднання спільноти в великому просторі».

«Це було як машина часу. Ми ж навіть візуально відрізнялися від них (мешканців Донбасу), і вони до нас ставилися як до іноземців. Повністю». — «Це означає вороже чи просто з нерозумінням?» — «І вороже, і з нерозумінням. І з якоюсь такою цікавістю, і з розумінням, усвідомленням, що ми вище, що ми культурно вище, але через це і з якоюсь агресією. Так, як, напевне, в совку ставилися до іноземців, і так, як в Росії зараз ставляться. Як це сформульовано: “Кто вам разрешил так хорошо жить?”. — «А Макіївка і Севастополь відрізнялись між собою?» — «Так, відрізнялись по рівню добробуту насамперед. І архітектурно, культурно. Макіївка така була жесть. Я там перший раз, коли ми ходили, — частина нас лишилася, а частина ходила із скринькою по дідусях, бабусях, пенсіонерах, які не можуть самі дійти до виборчої дільниці, інвалідах, — то я там перший раз побачив, що під багатоповерхівкою можуть бути складені дрова, і там в багатоповерхівці у людей буржуйки, і вони носять воду, дрова. Перший раз там побачив шприци в під’їздах і те, що вікна можуть бути не зашклені, а клейонкою забиті. В багатоповерхівках. І якісь оці колонки, ручні помпи з водою під багатоповерхівкою, туалети під багатоповерхівкою. Як в селі. Для мене це було дико. І взагалі оця сірість і безпросвітність… В мене було тоді таке враження, що можна отак пів життя просто ходити з роботи додому, з роботи додому, а потім взяти повіситися і самому не розуміти, чого ти повісився».

«І книжка, яка, напевне, на мене враження на все життя [справила] — це Сат-Ок “Білий Мустанг”. Це ніби… за легендою цей письменник — син вождя індіанського племені і польки, яка втекла через Берингову протоку з Російської імперії до племені шеванезів. І це спогади малого напівіндіанця-напівполяка, який виростав в індіанському племені. Як вони постійно тікали від канадської кінної поліції, яка хотіла це плем’я загнати в резервацію. І, напевно, моє розуміння історії України якось накладалося на оце таке відчуття, що ми ті самі індіанці, що у нас вся історія така, як в індіанців на їхній землі. І це єдине, що я намародерив у Пісках у 2014 році, — це я знайшов оцю книжку. Вона була теж бібліотечна, і я дуже хотів мати, все життя дуже хотів мати цю книжку. Я знайшов в хаті, в зруйнованій хаті в Пісках знайшов цю книжку — “Білого Мустанга”. І це єдине, що я вкрав з війни, для себе привіз».