Надія Калінченкова Nadiya Kalinchenkova

* 1952

  • «Це я зараз з таким настроєм з вами розмовляю. На роботі я зовсім інша. Я приходжу — що у мене там дома трапилося, як воно у мене трапилося — це не стосується цих людей. Я приходжу — я весела, я щаслива, я сильна. І я спонукаю людей бути саме такими. Ми не говоримо… ми говоримо про війну — да, говоримо. Але ми про смерть не говоримо, бо ми робимо сітки — вони захищають нас. І ми говоримо тільки все позитивне. Всі ці болі, всі ці смерті, які трапляються зараз на фронті, про які ми читаємо в інтернеті, ми чуємо від когось. Це заборонено у нас говорити — заборона. Бо ми робимо захист. Знаєте, в [20]15 році приїхав до нас один снайпер і питає: “А що, ваші сітки і кікімори заговорені?”. Я кажу: “Чого?”. — “От ми їхали, в вашій кікіморі їхав один, нас восьмеро їхало в машині. Нас підстрелили. Всі отримали поранення, крім того, хто був в кікіморі. Так що — ваші кікімори заговорені?” Говорю: “Значить, заговорені”. Бо ми не дозволяємо говорити про смерть. І дійсно, якщо людина приходить, у неї болить серце, вона хоче щось сказать і про смерть — ми забороняємо. Всі зразу — ні, ні, ні. Говоримо про лютики, квіточки, про все що завгодно. Але є такі теми, яких ми оминаємо. Оминаємо оцю тему. Дома дивіться телевізор, плачте, смійтесь — все що завгодно. Тут ви повинні бути налаштовані тільки на захист, тільки позитивно, щоб цей позитив через наші сіточки передавався нашим хлопцям. Передавався через ті шкарпетки, що ми вʼяжемо, через ті коцики, які на сидіння робимо, через ті ковдри, через рукавички снайперські, що вʼяжем. Ми робили кікімори. Щоб тільки позитив, що це людина надягає цю кікімору, людина під цією сіточкою ховається. Хай вона буде дійсно захистом її. І тільки позитив, тільки позитив».

  • «Мій будинок виходив на аеродром. І я бачила, є така дорога інша через поля. Я бачила цю дорогу. Я простоювала цілі дні біля вікна. Я їсти готувала, все робила, я їла стоячи, стояла їла. І тільки дивилася телевізор і те, що я бачила в вікно. Хто проїздив, як проїхали два, у нас в старому місті ось тут зупинили два бронетранспортери. І потім два з них прорвалися на аеродром, а два інші в Словʼянськ попали. Я оці бачила два бронетранспортера. Я не знала, де тут що відбувалось, я просто це бачила. Я простоювала біля вікна. Я з ранку до вечора стояла біля вікна, дивилась на аеродром — все чула. Піднімали нас пострілами. Зранку десь о пів на четверту чи пʼяту, коли як, піднімали весь район, вони стріляли по аеродрому. І потім пішли слухи, що на деяких будинках снайпери сидять. І я знаю, що моя донька з сусідом лазили на горіще, і туди на дах лазили, дивилися, чи немає, не сидять».

  • «І поки живі були мої дідусь і бабуся, мої батьки з ними розмовляли українською, але викладання в школах… ми приїхали в Бахмут, в Бахмуті (Артемовську на той час) було всього дві українські школи. Вже одна, вже коли мене привезли, була одна. І вона знаходилася дуже далеко, в іншому районі. Я почала ходити в Краснопіллі в українську школу, і мене перевели, і мені прийшлося з третьої чверті йти в російськомовну школу. Для мене це було важко, але було потрібно це, і перейшли всі на російську мову. І потихеньку ми всі перейшли на російську мову».

  • «От уявляєте, я прийшла на завод, зараз це завод “Енергомашспецсталь”, дуже великий завод, все добре. І я зайшла в проходниє, сказала, що я іду влаштовуватися на роботу, шукати роботу. Мене пропустили без пропуска. І я іду по заводу, а дорога снігом занесена, стежка — пройшло дві людини. Я іду по заводу, і нікого немає. Ось бачте, мертвий стоїть завод. Я прийшла в якийсь відділ, почала говорити. Мені повезло, будем так казать, — повезло, бо перед цим, буквально за два тижні до мого приходу помер конструктор, який працював. Завод не працював, а роботу, яку він робив, її терміново треба було продовжити. Люди працювали, виходили один день на тиждень. Оце чотири дні на місяць вони приходили, відзначалися чи там якась робота. Трошки-трошки завод жеврів, трошечки щось робилося. І я прийшла на завод цей, і мене прийняли. Всі були в шоці, бо людей не приймали, а тут — зі сторони. Думали, я чиясь там племінниця, кум, сват, брат — хтось мене прийняв. Але це просто так вийшло, що померла людина і мене взяли на місце цієї померлої людини, а вона в цьому відділі якраз робила цю роботу. Це чисто випадковість така».

  • «Вийшло дуже цікаво. Коли 26-го [квітня 1986 року] це все трапилося, мій чоловік збирався їхати у відрядження в Київ. Мій керівник на роботі прийшов і сказав — він енергетик сам, — каже: “Хай ваш чоловік не їде”. Він прийшов до мене додому, він чув, що мій чоловік збирається у відрядження: “Хай не їде туди, там радіація”. Ну, мій чоловік не послухався і поїхав, але приїхав звідтіля — людей в Києві було мало, в магазинах все було, не було натовпу народу. Він привіз обої, ми нові обої поклеїли. Він привіз іще в коридор… забула, як називається цей матеріал. В общєм, все було добре. Ну, молоді були. Слава Богу, все обійшлося. У мене там сестра в Києві жила, і в неї донька така, як моя, на рік молодша. Вони її вивезли сюди до нас, на Донбас вивезли».

  • Celé nahrávky
  • 1

    Kramatorsk, Donetsk region , 13.04.2024

    (audio)
    délka: 02:18:00
Celé nahrávky jsou k dispozici pouze pro přihlášené uživatele.

«Ми робимо захист» — історія краматорської волонтерки

Надія Калінченкова під час інтерв'ю, 2024 р.
Надія Калінченкова під час інтерв'ю, 2024 р.
zdroj: Post Bellum Ukraine

Надія Михайлівна Калінченкова — інженерка, волонтерка, разом з волонтерським центром «Разом до Перемоги» плете маскувальні сітки для українських військових. Народилася 24 березня 1952 року в місті Глухів на Сумщині, де служив її батько. У дитинстві переїхала до міста Бахмут Донецької області. Закінчила Краматорський індустріальний інститут за інженерною спеціальністю, працювала в галузі машинобудування — брала участь у проєктуванні нових цехів та заводів регіону. Після здобуття Україною незалежності колеги позаочі називали її «націоналісткою» за проукраїнську позицію. З квітня до середини червня 2014 року перебувала в Краматорську, окупованому бойовиками «ДНР». Далі виїхала в Макіївку разом з онуком та повернулася в місто вже після його звільнення. Восени 2014 року, після перенесення Донецької обласної адміністрації до Краматорська, розпочала свою волонтерську діяльність. Спочатку допомагала переселенцям, а з листопада 2014 року долучилася до плетіння маскувальних сіток. Волонтерити продовжує й після повномасштабного російського вторгнення — разом з колегами плете шкарпетки, маскувальні сітки, спеціальний захист та рукавички для снайперів.