Vasyl Lesyshyn Василь Лесишин

Пам’ятаю, зібралися так само зимою, шось так було. Я вже десь років мав під сім напевно шо. Зимою взяли сани, лижі, коньки і рішили піти в тайгу. Не знаю, хто там організував з старших хлопців, не пам’ятаю. Якийсь там був старший за нас. "Давайте пойдём ребята в тайгу", там шишки збирати чи шо. Ну ідемо, пішли в ліс за кілька кілометрів, а там кругом в ліс. Зайшли в ліс там трохи заблудилися. І тут чуємо гуркіт літака. І той старший каже, так дає команду: "Ложись, будут бомбить!" От такий цікавий. Вроді смішний, але то, але то… такий епізод дитячий, шо переживання було таке.

То була село, посьолок називався Шиш, Знамянський район, посьолок Усть-Шиш. Знамянський район, Омськой області. Той посьолок розташо..., розташувався, і зараз він там є, на ріці Шиш. Ріка та є Шиш, то є притока ріки Іртиш. Іртиш, то вже судоплавна ріка, вона широка по ній плавають пароплави, тоді пароходи, зараз – пароплави. І там був деревообробний комбінат, наскільки я пам’ятаю, не пам’ятаю вже, тому що там чотири, п’ять, шість, сім років, я вже почав пам’ятати. По тій ріці Шиш сплавляли ліс, то технологія така була: вище по ріці наші так само люди, які були вивезені із Прибалтики, із України, і кримські татари, і навіть росіяни багато були, було, вони різали тайгу, ті дерева, і дерева в літній час сплавляли по тій ріці до посьолка Усть-Шиш. А тоді люди, мали такі робітники, працівники, такі великі мали, називалися «багор», я пам’ятаю. То такі як зараз пожежні, скажем так, пожежні такі ломи такі довгі, десь метрів 2-3. І вони той ліс витягували з ріки, і сплавляли, і складали в такі штабеля, трикутної форми штабеля. Потім вони, то дерево там висихало, підсихало, і тоді відправляли на деревообробний комбінат. І я пам’ятаю такий цікавий епізод. Мама якраз працювала на тому сплаві, тобто дівчина, ну скільки, моя молода мама, 21-22 роки працювала на сплаві того лісу. І такий епізод був дуже цікавий: через рік, через річку Шиш був такий міст підвісний зроблений, тому що магазину не було коло бараків, а магазин був десь за кілометрів 3-4 на другій стороні ріки Шиш. І от послали мене за хлібом, я вже напевно шо мав років, певно 6. За хлібом в магазин. Ну і пішов я з хлопцями в той магазин через річку. Пам’ятаю була, осінь, здається, була. Купили ми там хліба чорного. І ідемо назад, і я так дивлюся, ті працівники працюють там на тому, на лісосплаві, витягують то дерево, і я кричу до мами: "Мама! Я купил буханку хлеба!" Мама каже: «Добре, добре, йди додому». Такий дуже пам’ятаю епізод. Ну, ну а я ще пам’ятаю, ми там було багато де дітей так само, були бавилися з ними так само. То діти різних народів, різних національностей, але діти то не відчували, вони були всі як одна родина.

От і так життя тривало, в нормальному русі, скажем, русі. Доки не почалася Друга світо..., Друга світова війна. Яка докотилася і до наших сіл, і міст Західної і цілої України. І до закінчення після, до закінчення війни в сорок шостому – сьомих роках на наших теренах, на наших е… селах і містах почалася боротьба проти встановлення радянської со… комуністичної системи. Чому? Тому що люди хотіли бути вільними, люди хотіли працювати і жити чесно, справедливо. Вони вже знали, що таке радянська система, бо вже відчули в тридцять, в [19]41-му, [19]42-му в сорок... Вірніше в [19]39-му році, в [19]40-му році відчули цю систему, і знали, до чого то може привести. І ми знаємо, що після приходу в [19]39-му році і в [19]40-му, скільки людей наших було замородовано, було вбито. І людська пам’ять не пропала. Тому люди продовжили боротьбу в сорок шостих, сьомих, восьмих, і навіть до [19]52-го року по наших селах. Продовжили боротьбу, яка почалася ще в 20-х роках ХХ століття, після того як наша держава не зуміла встати на ноги в [19]20-х роках. І та боротьба продовжилася до даного часу. І тому вона передавалася з покоління в покоління, від старших людей молодшим. І тому боротьба була в сорок..., в сорок четвертому, п’ятому, шостих і так дальше. І вот в нашому селі, в сусідніх селах, як і по всій Західній Україні, по Україні взагалі... йшла боротьба за встановлення, за відновлення Української держави. Хоча воно було тяжко, але воно стало символом і продовженням боротьби на пізніше, в [19]60-х, [19]70-х роках і до нашого часу. І мій дід, батько були патріотично настроєні люди, і знали шо то, до чого то приведе, і взяли активну участь у боротьбі проти встановлення колгоспу в селі загальному радянської влади у нашому селі Завадів. Там Завадів, Голобутів, Нежухів. Все недалекі села від міста Стрий. Стрийщина взагалі була патріотичною частиною. Тоді Дрогобицької області, зараз Львівська область. Там багато було патріотів, в тому числі і Степан Бандера. Недалеко від Стрия, який вчився в 1-й школі міста Стрий. Ну так коротко, як багато говорити, то так само недобре.