Лариса Одаренко Larisa Odarenko

Клуб «Пані» — це у нас проходили «Ювелір-сервіс», здається, з «Європою Плюс», я не пам’ятаю. Започаткували, були у нас такі «Пані Донбас» — конкурси краси. І я в останньому, в третьому, приймала участь. І вже потім дівчата так зрозуміли, що якось треба, хочеться спілкуватися. Ну, і злилися в одну організацію. Спочатку то були такі суто для себе, для дівчат, зустрітися, щось потеревенити, якісь вирішити питання, може, нагальні, але ті, що себе стосувалися. Потім воно так почало переростати, це вже, напевно, десь туди, може, дев’ятий-десятий рік, почало вирісовуватися більш така потреба в якоїсь суспільній реалізації, і почали робити якісь справи, пов’язані з дітьми. Трохи назовні змістився фокус. Суто зсередини, свого особистого, вже трохи змістився фокус на більш загальне. А от після 2014 року фокус змістився остаточно на те, що треба робити суспільно корисні речі. Клуб підприємців, <...> також більше збиралися спочатку для вирішення якихось особистих питань, просто спілкування з приводу бізнесу, якихось питань. Потім також перейшов фокус, що треба більше робити щось суспільне. І коли вже у 2014 році, після того як освободили Краматорськ, визволили, то, напевно, ці перші кроки якихось суспільних <...> подій розпочинали ці дві організації. Я маю на увазі, стосовно якоїсь активності міста, долучення до цього влади. <...> І це було пов’язано ще також саме з вкоріненням, напевно, патріотичних речей в місті.

У татуся була така історія, йому було, може, п’ять-шість років. Його тато на той час не жив з мамою, він поїхав в Молдову служити і якось там і залишився на певний час. Він потім повернувся, але на той час його не було поряд. І бабуся на заводі працювала, і ще вона, також від неї про бізнес, вона шила речі: і для себе шила, і шила ще на продаж іншим людям. Але грошей все равно було недостатньо. І вони йшли разом, і щось він побачив: якась бабуся продавала виноград, ну, такий маленький, отой, що синій, ну самий-самий простий. І він попросив маму купити, і вона не змогла йому купити, сказала, що ні, грошей нема. Це був для нього, напевно, тригер на все життя, що він потім захотів, щоб ні від кого не залежати, мати змогу їсти все, що ти хочеш, стосовно фруктів особливо, йому подобалося. І він почав сам все вирощувати. <...> Таким чином в нас дуже багато різних дерев, різних фруктів, різних ягод.

В мене є така підприємницька жилка, і мені було цікаво взагалі звідки вона пішла. Я знайшла це і в татовій, і в маминій лінії. У мами її прапрабабуся, вона була купчиха, <...> і в них був магазин, і вони скоб’яні товари продавали, мануфактура в них була. І коли вже <...> після революції їх розкулачили, забрали, навіть було два магазини, забрали ці два магазини і залишили їм там трошки, частину якусь від їхнього дому. І виходить, що мою <...> прапрабабусю, її большевики забрали, тримали, <...> як в сараї якомусь, і не кормили, точніше кормили тільки оселедцем, і не давали пити, щоб вона сказала, де там срібло, <...> типу, що якісь в сім’ї є гроші, щоб вона розказала про це. Після того як її відпустили, вже тоді прапрапрабабуся [її мати] її відправила <...> в Брянську область, в ліси. <...> Ну, і от там вона вийшла заміж, і народила вже мою бабусю. А бабуся вже в роки війни приїхала сюди в Україну, вона вже одружена була, <...> і вже тут народилася моя мама. Хоча от її тато, він також був дуже роботящий, в селі в нього була кузня, він був унтерофіцером, вони грамотні були. І бабушку виховували, ну, так достатньо [освіченою], <...> і вона цікавилась і музикою, цікавилась різними науками. А по татовій лінії, це ще прапра, в них також були певні наділи землі, працювали в них люди, вони роботодавцями були і щось також вирощували. Але також з приходом совєтської власті це все розкулачили. Ну, і напевно, от з цього в мене така є підприємницька жилка. <...> З дитинства тато мене привчав до роботи. І так потім далі на свій бізнес вже пішло.

Ми коли виїжджали, оскільки у нас своє виробництво, то ще якась продукція була, <...> салон ми закрили, а дівчина залишалась на квітковому ринку. Ми її загрузили товаром, той, що залишався. Вона все швиденько розпродала і каже: «Давайте ще». В теплицях все було, і жінка, яка нам допомагає по теплицях, залишалась в місті, не виїхала. І от чоловік з Карпат приїхав сюди, віддав її ключі. Ну, чомусь ми так виїхали, не залишили їй ключі. І ось вона таким чином їздила, там доглядала, щось зрізала, відвозила. І їй таким чином був зароботок, і той дівчині був зароботок, і нам якийсь теж був зароботок. Що можна було на щось жити, скажімо так. <...> Це був квітень, десь два-три тижні квітня це було. А вже в травні наша працівниця, яка квітами торгувала, вона каже: «Давайте вже якийсь цвєток імпортний, ну, щось давайте ще, бо в нас там трошки скінчився вже». І ми з чоловіком вирішили з Карпат. Ми поїхали. Я якраз подзвонила своїм постачальникам, а вони з Харкова і також виїжджали. Він каже: «Я якраз хочу щось привезти». І ми приїхали з Карпат в Кропивницький, де вони на той час базувалися, закупилися в них квітами і привезли до Краматорська. Побули тут три дні, швидко-швидко, дуже швидко все поробили, бо багато справ було. Щось полити, щось поприскати. І швиденько повернулися назад. Пару тижнів пройшло, вона каже: «Давайте мені ще». І ми такі з чоловіком: ладно, треба ще приїхати по справах, поробити. І тут ми ще раз приїхали, через всю Україну. Туди-сюди. Ще раз приїхали. <...> це вже був кінець травня. Ми приїхали десь 30-го, здається, травня в Краматорськ. Ні, напевно, трохи раніше. Спочатку також чоловік думав, що ми швиденечко все поробимо і поїдемо. А тут виявилося, що ще одні друзі наші приїхали, в Дніпрі у них локація була на той час, але також приїхали додому провідати. І ми якось так раз зустрілися, посиділи, другий раз зустрілися. І вони не хотіли їхати вже назад до Дніпра, і ми такі: і так воно вдома добре, і так <...> стіни гріють. І ми, здається, прям на тиждень залишилися. І вже коли поверталися, то так для себе вирішили, що, напевно, вже треба повертатися.