Олена Руденко Olena Rudenko

Тоді на заводах видавали — я не знаю, як це називалось, — видавали речі людям. І ось новокраматорцям [працівникам Новокраматорського машинобудівного заводу] видавали джинси-мальвіни. Це було так круто! А мої батьки працювали вже на Сєвєрє, і їм не видавали мальвіни. І так було мені обідно, що у подружок є. І мені тоді тато привіз, вони називались піраміди, джинси. І юбку джинсову з молніями. Оце от джинсова юбка, з високою талією, з молніями. Та ви що! Лосінки розові, чолка-карлсон. — А як ви її робили? — Накручувала волоси, заплітали на ніч косички, а тоді вкладали, лаком залачували. А коли закінчувався лак, ми колотили цукор з водою. І, помню, ми уже були, це був 10-11 клас, ходили з подружками на дискотеки. І коли зібрались — лаку нема! Що робить? Давай ми тім цукром, напшикали всьо. А підсушить? Воно на вулиці було зимно, підсушить треба. Куди сушить? Фєном то не висушиш, воно ж роздує. Ми включали духовку, сідали біля неї і тоді йшли на вулицю, а в нас кристалики цукру були на волосах, ну прям як блистіли, гарні.

Люди спочатку, знаєте, як у них була там пенсія, да, тисяча гривень, а тут їм зробили пенсію десять тисяч рублів — це три тисячі гривень. «Ой, та ось у нас така пенсія гарна, така пенсія!». Тільки з іюня-іюля 2014 року всі ціни за одну ніч в три раза виросли. Тобто одномоментно. Ті кримчани, хто працював, у кого якийсь там бізнес був, вони в захваті зовсім не були. Тобто вони всі проти були. А ті, хто такі просто, найомні робочі, хто здавав якісь сарайчики, — та їм всьо равно. Вони бігали на той референдум і кричали: «Вот тепер ми заживем! Ми будем гребти гроші лопатою». А з 2016 року — там же вони зробили спочатку налогові канікули, ніхто ж ні в кого нічо ж не требували — а з [20]16-го року дуже жорстко стали налоговики требувати сплати налогів. І тоді люди почали: «А чо’ це я повинен платити налог? Я ось так свою хату здаю». Ну так ти ж здаєш, це ж доход, ти повинен платити. І один з сусідів тоді сказав: «А що ж вони хотіли? Вони хотіли жити в Росії по українському беззаконню!». А я говорю: «Та ви ж такий же! Ви ж ні ті закони не соблюдали, ні ці закони». Ну багато людей, які дуже незадоволені, дуже багато людей, які прийняли оце гражданство вимушено. Тобто, людям не давали займатись бізнесом, хоча про це ніхто не каже, ні один [кримчанин]. «Ой, та у нас так хорошо!». Ніхто ж не каже, що дорога Сімферополь — Ялта, вона як робилася до [20]14-го года — все, більше її ніхто не робив. Тобто ото, що зробили, то і є. Да, построїли трасу «Таврида» [автомобільна дорога Керч — Сімферополь — Севастополь, побудована у період російської окупації Криму]. Вона ж не для людей була зроблена.

Син настояв і чоловік, щоб ми з дитиною, дочкою, уїхали. Син мені сказав, що він не виїде з Харкова, поки ми не виїдемо з Краматорська. — Коли це сталося? — Це сталося 6 квітня [2022 року]. Я відтягувала, відтягувала і чогось хотіла їхати 8 квітня [у цей день росіяни вдарили по Краматорському залізничному вокзалу, коли люди там чекали на евакуаційний потяг, 61 людина загинула]. Ми виїжджали в Кривий Ріг, там одногрупники мого сина, вони подзвонили: «Ми вас приймемо, приїжджайте, ми вас зустрінемо». Евакуаційні поїзди не йшли через Кривий Ріг, тобто це треба було їхали одеським поїздом через Дніпро. І я кажу: «Давай восьмого», — чоловіку. Ми прийшли на вокзал купити білєт, а мені дівчата кажуть: «На восьме квитків нема. Давайте, ось єсть, — він ішов по чотним, — на шосте». А ми прийшли шостого вранці. «Ну, давайте». І ми бігом-бігом, що було, взяли квитки, і я чоловіку кажу: «Поїхали з нами». А в нього матір тут була. Він каже: «Я матір не залишу. Я буду з мамою». Я з дитиною, з меншою, поїхала. Ми доїхали до Дніпра. Ну, що могли на себе вділи, речі кинули в сумку і поїхали. Ніч переночували на вокзалі у Дніпрі, тяжко було. Там шість чи сім тривог було, і в кожну тривогу з зала очікування нас спускали вниз в паркінги. Людей дуже багато, з дітками, тобто місця на вокзалі майже не було. А тоді нам порадили хлопці — я не знала, як добиратись до Кривого Рогу, до Дніпра ми доїхали — поліцейські хлопці, дівчата в касах мені кажуть: «Та чо' ви будете їхать тими автобусами, платити? Буде там о шостій ранку електричка, поїдете спокійно, сядете і поїдете». І вони нам видали безкоштовні квитки, дівчата, зразу на електричку. Ми приїхали в Кривий Ріг, і нас там зустріли хлопці наші, віддали нам свою квартиру, ту, що вони винаймали, щоб жити окремо від батьків. Вони нам віддали квартиру. А син мене обманув і не приїхав. І ще сидів у Харкові, тому що, він каже: «Мам, у нас на роботі, у подвалі нашем, — каже, — там більш, десь 160 людей. Я не можу. Як ми їх покинемо? Їх треба всіх вивезти звідсіля. Там жінки, діти, цілі сім'ї». Ну і вже коли вони всіх вивезли, всіх розпустили, евакуювали, тоді він же до нас приїхав. І ми вже тоді разом були. Тоді я заспокоїлась.

Я, ще будучи в Києві, познайомилась з дівчатками, списалась. «Швейна рота» — це дівчата-волонтери, які шиють для наших військових, для поранених багато. І вони мені скинули викройки, я трошки вмію шити. Вони скинули мені викройки, які потрібно там шити білизну для хлопців, для поранених. І я там якісь свої простирадла [перешивала], потім ми ходили в секонд-хенді купляли футболки, перешивали, коли там розпродажі, хлопцям труси шили. Тканину якусь там м'якеньку. Потім ми з малою — дівчинка, її треба теж вчить чомусь, і чимсь щоб вона займалась, щоб була зайнята, — ми шили труси і відвозили. Ми перший раз поїхали у шпиталь в Києві, я попросила, до мене вийшла сестра-хозяйка, я їй віддала. Ми так потрошку шили-шили і віддавали. Коли повернулись додому [у Краматорськ], роботи не було як такової. Майже все ще було закрите. Це щас уже, через рік, дуже багато повідкривалось чого, магазини там якісь, кафе, виробництва відкриваються. А то не було, і треба було чимось зайнятись. І якраз дівчата з «Швейної роти» виклали рукавиці для хлопців, і ми почали шити рукавиці. Прості рукавиці. Я написала дівчатам, колись я займалась на курсах крою і шиття, у них свій магазин тканин. І вони мені присилали, якась там некондиція, просто відрізи флісу, там якісь речі, щоб підкладку [зробити], щоб тепленькі рукавички були. Наша вчителька, класна керівниця моєї доньки, вона навіть шубу свою прислала. І дівчата, тут були три-чотири дівчинки, однокласниці моєї Мирослави, я говорю: «Давайте будемо вчитися. Я розумію, що ви зразу не пошиєте». Я їм зробила картонні викройки, вони ото обводили, вирізали, зшивали. І потім ходили, просто ми ходили по вулиці, роздавали хлопцям, військовим, роздавали оці рукавиці теплі. Хлопці не хотіли брать: «Нє-нє-нє, ми не будем». А дівчата такі: «Возьмите!» — настойчиво так давали. А із обрізків вони стали шить якісь сердечки, багато ж обрізків залишається, вони їх там нарізали і робили якісь оберіги для хлопців. Ось ці оберіги хлопці дуже прям приймають, із задоволенням.